Читать онлайн книгу "Оповідь Артура Гордона Піма"

Оповiдь Артура Гордона Пiма
Едгар Аллан По


Роман «Оповiдь Артура Гордона Пiма» Е. По намагався видати за реальний документ, адже вiн починаеться як звичайна розповiдь про морськi пригоди. Тим дивнiшими й страшнiшими стають подальшi подii, якi призводять до просякнутого жахом Незрозумiлого.

Щоденник Артура Гордона Пiма оповiдае не тiльки про пересiчнi пригоди морськоi експедицii – подорож до Пiвденного полюса стае для героiв досвiдом занурення в Безодню, зiткнення зi Смертю, зустрiчi з безмежним Хаосом буття, який змушуе пережити свiтоглядний Жах.

До збiрки також увiйшли такi оповiдання, як «Елеонора», «Падiння дому Ашерiв», а також легка iронiчна новела «Шахрайство як точна наука» про те, як «правильно обманювати» i що потрiбно робити, щоб не бути обдуреним.





Едгар Аллан По

Оповiдь Артура Гордона Пiма



© К. О. Шахова, передмова, 2017

© Н. Д. Бiлик, примiтки, 2017

© О. Федчишин, художне оформлення, 2021




Начерки до портрета


Едгар Аллан По написав вiдносно небагато. Все створене ним у царинi поезii та прози можна об’еднати у двох томах: in quarto – вiршi, in folio – оповiдання. Але пiд обкладинками цих книг напрочуд багато шедеврiв свiтового рiвня. Час уже вiдiбрав найкраще з доробку письменника, i ми досi дивуемось величi й незвичайностi таланту По. Твори «Крук», «Аннабел Лi», «Улялюм», «Ельдорадо», «Падiння дому Ашерiв», «Маска Червоноi Смертi», «Чорний кiт», «Золотий жук» живуть у пам’ятi поколiнь читачiв як слiпучий образний i чуттевий спалах. Музика й барви цих творiв, як усе незвичне, новаторське, зухвале, вкарбовуються у свiдомiсть назавжди. Однак час згладжуе незвичнiсть, новаторство тиражуеться i стае нормою, зухвале в мистецтвi минулого вже нiкого не дратуе. Тим дивнiше, що творчiсть американського митця i в нашi днi, майже через пiвтора столiття пiсля його смертi, приваблюе свiжiстю i силою, чаруе художньою неповторнiстю, глибокою оригiнальнiстю.

Ця оригiнальнiсть помiтна й на тлi свiтового романтизму, й зокрема американського. Едгар По – романтик у найповнiшому, ба навiть абсолютному значеннi цього слова. Вся його творчiсть наскрiзь романтична. Не менш романтичнi i всi злети й падiння його людськоi долi вiд самоi колиски до могили. Його лiтературний портрет, створений далекими вiд об’ективностi сучасниками, – типовий для романтика. Особливо знаменно, що й уявний автопортрет, написаний його пером, теж романтичний. Характерно, що в обох вигадане заступае справжне, фантазiя торжествуе над реальнiстю, карикатура чи iдеалiзацiя замiнюють iстинний образ.

Усе це тiльки пiдтверджуе той безперечний факт, що американський класик жив i писав за законами романтизму. Одним з цих законiв ще з часiв нiмецьких романтикiв, – Новалiса, братiв Шлегелiв чи Тiка, – тобто з 90-х рокiв XVIII столiття, було творення власноi особистостi за певним каноном. Вони теоретично обгрунтували необхiднiсть виховання своiх почуттiв, власноручного плетення життевоi канви й гаптування вiзерункiв на нiй за окресленим взiрцем.

У своему нарисi про поезiю Едгара По росiйський американiст О. Зверев пише: «Це була характерна властивiсть романтичноi свiдомостi, вираз туги за iдеалом, яка покликала до життя самий романтизм. Склався особливий тип поведiнки, виникав старанно продуманий образ скептика, бунтiвника, одвiчного бурлаки, сповненого зневаги до навколишнього убозтва, змученого розчаруванням, зневiрою i невдоволеною жагою дiяння, яке покликане замiнити весь порядок речей, що iснуе». З Едгаром По сталося так, що створений ним образ романтичного поета обернувся на своерiдну маску i та маска приросла йому до обличчя, мiф автора «Лiгейi» для багатьох став переконливiшим i живiшим, нiж сама реальнiсть його вдачi та життя.

Яким було обличчя письменника – це «дзеркало душi»? На щастя, збереглося кiлька портретiв По, автопортрет i дуже виразний дагеротип (1849 p.), який найчастiше репродукують у виданнях його творiв. Перше, що впадае у вiчi, – дуже високий широкий лоб, свiтлий лоб мислителя, оточений легким хвилястим русявим волоссям. У ясних великих очах увага, втома i смуток. Гарнi прямi, довгi брови. Великий нiс аж нiяк не класичноi форми i малi, тонкi, мiцно затиснутi, скорботнi вуста. Це обличчя непересiчноi й нещасливоi людини. На ньому проступае воля i легкодухiсть, упертiсть i примхливiсть.

А ось як характеризуе письменника прихильна до нього близька знайома лiтераторка Френсiс Осгуд: «Я завжди вважала його взiрцем витонченостi, шляхетностi й великодушностi… Його гарна гордовита голова, темнi очi, якi блищали сяевом обраностi, сяевом почуття i думки, його манери – все це було поеднанням невимовноi величi i нiжностi… Особливо величною здавалася менi проста й поетична душа Едгара По. Вiн був веселий, щирий, дотепний, то стриманий, то вередливий, як розбещена дитина, але навiть пiд час найважчоi лiтературноi працi вiн знаходив ласкаве слово, добру усмiшку до лагiдноi, молодоi й обожнюваноi дружини i до всiх гостей ставився уважно й люб’язно. Нескiнченнi години проводив вiн за столом… завжди старанний, терплячий, записуючи своiм прегарним письмом чудовi фантазii, котрi безперервно породжував його блискучий i гострий розум».

Та е й зовсiм iншi характеристики, якi малюють непривабливу, а подекуди вiдразливу постать. Надiляючи По рисами в кращому разi демона, а в гiршому – просто негiдника, люди, якi з тих чи iнших причин не любили письменника, йшли назустрiч побажанням публiки. Вiдомо ж бо, що i в наш час масовий споживач культури обожнюе творити кумири i скидати iх з п’едесталiв, захлинаеться вiд утiхи, плiткуючи про вiдомих митцiв. У часи По саме письменники, iхня особистiсть, iхне приватне життя привертали увагу, виконували в суспiльствi ту роль, яку тепер грають зiрки кiно та естради.

За життя американського майстра незвичнiсть його натури й певна ексцентричнiсть поведiнки викликали в багатьох сучасникiв водночас i заперечення, i хворобливий iнтерес. Пiсля його смертi над створенням неправдивого образу письменника старанно попрацював перший бiограф По, його недоброзичливий виконавець духiвницi Руфус Грiсуолд. Як виявилося згодом, для свого «мемуару», отже, для лiтературного портрета По, цей лiтератор просто «позичив» риси персонажа з роману «Кекстони» англiйця Бульвера-Лiттона, переписавши характеристику бульверiвського романтичного лиходiя Френсiса Вiв’ена. І читачi повiрили злiй вигадцi Грiсуолда, бо прагнули бачити саме таку типову лiтературно-романтичну особистiсть.

Едгар По був митцем найновiшоi доби, тобто, як майже кожен лiтератор буржуазного свiту, заробляв на iснування власним пером, що було невiдомо бiльшостi його попередникiв ще наприкiнцi XVIII столiття. Його безжально визискували видавцi, часто вiн сидiв без цента в кишенi, через матерiальну скруту впадав у вiдчай. Його щоденною працею була не тiльки висока творчiсть, а й журналiстське, редакторське гарування.

Письменник народився i майже безвиiзно прожив усе життя у Сполучених Штатах – молодiй краiнi, де тон задавала переможна буржуазiя новоi формацii, сповнена завзяття, сили, рухливостi. Економiка краiни семимильними кроками посувалася шляхом науково-технiчного прогресу. США пишалися республiканським способом правлiння, демократичними iнститутами, а також молодiстю й перспективами на прийдешнiсть. Проте й за демократичного ладу виникали гострi соцiальнi, нацiональнi та культурнi проблеми, що привертали до себе увагу як усерединi краiни, так i за ii межами (згадаймо хоча б те, що писав про Америку пiсля своеi подорожi за океан Чарлз Дiккенс).

Будучи сином свого часу i своеi краiни, а крiм того, вразливим художником, Едгар По i в особистому життi, i у творчостi певною мiрою вiддзеркалював те, що його оточувало, часом гостро й гiперболiзовано. Оригiнальнiсть його творчостi й особистостi багатьом европейцям здавалася несумiсною з панiвним уявленням про унормованiсть, пуританство, обивательську безбарвнiсть американського суспiльства, його рацiоналiзм i прагматизм, бездуховнiсть, ворожiсть усьому iнтелектуальному. Звiдси пiшло не раз повторене твердження про чужiсть По духу Сполучених Штатiв. Лаконiчно це висловив Бернард Шоу: «Як мiг з’явитися в Америцi цей найвитонченiший художник, справжнiй аристократ лiтератури?» В цьому твердженнi тiльки частка правди. Коли за межами Сполучених Штатiв стали краще вiдомi твори письменникiв i мислителiв доби По, iхнi складнi духовнi шукання, коли розкрився весь масив американського романтизму як своерiдного i барвистого явища, автор «Падiння дому Ашерiв» або «Маски Червоноi Смертi», «Крука» або «Дзвонiв» вже не здавався дивним винятком, а навпаки, добре вписувався в загальну картину лiтературного процесу США тридцятих-сорокових рокiв минулого столiття i ставав поряд iз такими видатними художниками, як Мелвiлл або Торо, Емерсон чи Дiкiнсон, був найзначнiшим з них.

Дiя багатьох творiв По вiдбуваеться або в Європi, або в умовнiй екзотичнiй краiнi. Героям притаманнi загальнолюдськi, а не конкретно-iсторичнi чи нацiональнi риси. Письменник iнодi навiть може видаватися позанацiональним, надто в порiвняннi з таким суто американським письменником, як автор «Пригод Тома Сойера» та «Пригод Гекльберрi Фiнна». Щоправда, стертiсть нацiональних рис, космополiтична унiверсальнiсть взагалi притаманнi деяким романтичним творам (не менш, до речi, як яскраво виражений нацiональний характер – iншим). Та навiть не вiдтворивши в реалiстичних образах нацiональне життя американцiв, По дуже американський художник. Як продовжувач прозовоi традицii свого старшого сучасника Вашiнгтона Ірвiнга й опонент поетiв-трансценденталiстiв, предтеча Вiтмена, Марка Твена, Брет-Гарта тощо, як художник, що вiдгукувався на потреби американських читачiв, писав про те, що цiкавило i хвилювало саме його спiввiтчизникiв, i, нарештi, як автор сатир на американську дiловитiсть, беззастережний оптимiзм та хвалькуватiсть, на пресу i лiтературу США вiн був безперечно нацiональним митцем. Характернi особливостi життя батькiвщини вiдбилися в iнтелектуальнiй своерiдностi багатьох його оповiдань, у культi рацiо, в науково-фантастичнiй тематицi, особливому iнтересi до технiчних винаходiв, оспiвуваннi вченого, подорожанина, пiонера нових земель.

Федiр Михайлович Достоевський, сучасник По, один з його уважних читачiв у Росii, прозiрливо вiдзначив саме «американськiсть» цього митця. Вiн писав: «У По якщо i е фантастичнiсть, то якась матерiальна, якщо тiльки можна так сказати. Видно, що вiн цiлком американець навiть у найфантастичнiших своiх творах».

У стилi багатьох оповiдань По iде вiд молодоi американськоi гумористичноi традицii, вiд фольклору, звичайно, глибоко iх трансформуючи. Зрештою навiть орiентацiя на Європу, на культурнi традицii Старого Свiту (передусiм Англii) – це, хоч як парадоксально, здавалося б, звучить таке твердження, теж iсторично обумовлена американська традицiя, що тягнеться до перших десятилiть XX столiття.

Треба додати, що саме Едгар По став першим поетом i прозаiком Сполучених Штатiв, який зажив свiтовоi слави i, головне, справив значний i тривалий вплив на численних митцiв у рiзних краiнах. Звичайно, його спiввiтчизник i сучасник Фенiмор Купер розповiв у своiх колись надзвичайно популярних романах читачам Європи значно бiльше про природу Пiвнiчноi Америки, ii iсторiю, криваву боротьбу аборигенiв-iндiанцiв i бiлих прибульцiв. Та його проза позбавлена тiеi художньоi й iнтелектуальноi сили, яка притаманна творам По. Романи Купера з плином часу змiнили свою жанрову ознаку, стали сприйматися як пригодницько-розважальна белетристика, лектура для дiтей i юнацтва. Як поет По ще довгий час не мав на континентi рiвного собi й лишився у свiдомостi читачiв за межами Сполучених Штатiв найвизначнiшим американським лiриком XIX столiття.

Саме лiричний герой поезiй талановитого американця, а також оповiдач у його численних новелах стали джерелом найбiльших непорозумiнь, пов’язаних з особою автора. Риси цих лiтературних персонажiв без будь-яких застережень переносили на автора, додаючи й усе незвичне i грiзне, що знаходили в постатях героiв його оповiдань. По вважали не просто екзальтованим, а й божевiльним, розповiдали про його алкоголiзм, схильнiсть до наркотикiв, брутальнiсть у взаеминах з близькими людьми, цинiзм, скандальнiсть тощо. Грiсуолд стверджував, що По розпусник, безбожник, зухвалець, жовчний людиноненависник, котрий обожнював лише себе самого. Весь цей бруд лили так довго, що життя По стало скидатися на огидний мiф.

Сам письменник, як уже згадувалося, теж завинив у тому, що його образ набув мiфiчних рис. У невеличких автобiографiчних нотатках, так званому «Меморандумi», вiн вигадав окремi подробицi своеi бiографii, наприклад, дiдiв – адмiрала та генерала – або подорож до Росii, якоi, як тепер остаточно доведено, вiн нiколи не здiйснював. (До речi, дослiдження цього питання завдало клопоту нашим вiтчизняним лiтературознавцям: дуже вже хотiлося мати переконливi свiдчення про перебування По у Петербурзi.) Як майже кожен лiрик, вiн часто закохувався (без цього не було б найкращих перлин свiтовоi поезii взагалi). Але цi iнодi короткi й безневиннi сплески нiжних почуттiв, котрi дають поетовi таке необхiдне творче натхнення, зафiксованi у багатьох вiршах По, присвячених жiнкам або названих вигаданими поетичними жiночими iменами, забезпечили йому лиху славу спокусника нещасних жiнок. Поет одружився зi своею юною двоюрiдною сестрою, яку обожнював, i це дало привiд звинувачувати його у кровозмiшаннi.

Едгар По був нервовоi вдачi, непокiрливий i непосидючий, ворог усього банального й ницого, вiн часто мiняв помешкання i роботу, розходився з приятелями, висловлював категоричнi, ущипливi твердження у своiх лiтературно-критичних виступах, керуючись дуже високими, iнодi суб’ективними критерiями в оцiнцi творiв колег-письменникiв. Вiн часто конфлiктував з видавцями, не приймав облуди i фарисейства «унормованого» життя заможних обивателiв, не скорявся перед пуританськими принципами своiх спiвгромадян. Вiн хотiв бути вiльною людиною в суспiльствi невiльникiв моралi, релiгiйних забобонiв, станових i расових упереджень. Це ускладнювало його життя, додавало переживань, призводило до нервових зривiв i депресiй.

Вiд свiтанку цього життя добрi феi не дарували хлопцю Едгару анi спокою чи затишку, анi батькiвськоi любовi. Мати i батько По були мандрiвними акторами, iхнiй син народився у Бостонi 19 сiчня 1809 року. Едгару ще не виповнилось i двох рокiв, коли вiн втратив обох, спочатку батька, а потiм матiр. Хлопця взяла на виховання заможна родина рiчмондського купця Джона Аллана (вiд нього друге прiзвище письменника). В цiй родинi вiн прожив вiсiмнадцять рокiв. Подружжя дало хлопцю хорошу освiту. Кiлька рокiв воно прожило в Англii, де Едгар навчався в закритих пансiонах. Атмосферу своiх перших шкiльних рокiв вiн певною мiрою вiдтворив в оповiданнi «Вiльям Вiлсон». Звичайно, не всi вчителi хлопця були обдарованими педагогами, не всi предмети захоплювали юного школяра, але мiцний культурний фундамент По був закладений уже в стародавнiх мурах цих шкiл. Пiсля повернення Алланiв до Сполучених Штатiв Едгар навчався в школах Рiчмонда, а потiм короткий час у Вiргiнському унiверситетi. Загалом По здобув серйозну фiлологiчну освiту. Вiн знав класичнi мови, вiльно володiв французькою, читав i писав нiмецькою, iталiйською тощо. Добре орiентувався в давнiй та новiтнiй iсторii. І, звичайно, був усебiчно обiзнаний зi свiтовою та вiтчизняною лiтературою. Як багато його колег-сучасникiв, вiн придiляв увагу вивченню фiлософii вiд античностi до своеi доби. Лiтературу вiн знав так глибоко й тонко, що згодом у своiх творах вiльно i невимушено пародiював сюжети, стиль европейських та американських письменникiв i, до речi, й бiблiйну прозу, iсторичнi дослiдження, працi мандрiвникiв або вчених-географiв.

Усупереч волi названого батька Едгар покинув унiверситет. Пiсля смертi мiсiс Аллан, яка любила i захищала хлопця, нiщо вже не пов’язувало Едгара з суворим вихователем мiстером Джоном, з домом, де вiн провiв дитинство i юнiсть. Аллан вiдмовився матерiально допомагати непокiрливому вихованцевi. У двадцять рокiв той почав самостiйне життя. Перед остаточним розривом була ще спроба пiти на вiйськову службу. В Бостонi По добровiльно вступив до лав вiйська. Майже весь час свого перебування в армii юнак служив у складi артилерiйськоi батареi, яка була розташована у фортi Моултрi на Селiвановому островi, так пластично змальованому По у його чудовому оповiданнi «Золотий жук». Служба в артилерii мала ще один позитивний для подальшоi творчостi По момент. Знання математики завжди було обов’язковим для артилериста. По – один з небагатьох поетiв, хто був добре обiзнаний з математикою, фiзикою та iншими точними науками.

Коли По став солдатом, вийшла друком його перша книжка вiршiв «Тамерлан та iншi поезii». Автор не наважився поставити на титульнiй сторiнцi свое iм’я. Анонiмна книжка, куди ввiйшли раннi i здебiльшого незрiлi твори, зосталася непомiченою.

У 1829 роцi в Балтиморi По видае нову збiрку «Аль Араф, Тамерлан i дрiбнi поезii». Пiсля увiльнення з армii починаеться важкий i плутаний перiод у життi юнака. Вiн переiздить з мiсця на мiсце, не мае нi постiйноi роботи, нi житла, нi засобiв до iснування. Робить спробу вчитися у вiйськовiй академii Уест-Пойнт, та його виключають зi скандалом за недисциплiнованiсть. Однак у найнесприятливiших умовах вiн i далi пише вiршi, i 1831 року вони виходять пiд скромною назвою «Поезii». Поет знаходить притулок у своеi тiтки по батьку Марii Клем у Балтиморi, де живе з 1831 по 1835 рiк. Пiсля успiху на конкурсi фiладельфiйського журналу «Сетердi курiер», куди По надiслав своi першi спроби в царинi прози, молодий автор завзято береться за оповiдання. Першi п’ять було надруковано в тому ж фiладельфiйському журналi. Пiсля цього новели письменника друкують i передруковують газети i журнали рiзних мiст, та заробiтку це не забезпечуе. Про лiтературнi гонорари, характер полемiки мiж рiзними виданнями, «об’ективнiсть» критики та iншi проблеми американськоi журналiстики По написав у сатиричному оповiданнi 1844 pоку «Лiтературне життя Яквас Тама есквайра». Гiпербола i гротеск – зброя сатири, але жовчнi перебiльшення й зла карикатура в цьому творi не здаються плодом розбурханоi фантазii, письменник просто писав з натури. Згодом Марк Твен у своiх творах не раз пiдтвердить справедливiсть спостережень талановитого попередника. В згаданому оповiданнi е й своерiдна самоiронiя. Власний досвiд уже зрiлого письменника немов диктував йому рядки про молоду невситиму жагу похвал, про готовнiсть Тома Гавка (томагавка) громити своiх колег-конкурентiв найвойовничiшим способом. Не випадково його герой стае редактором журналу i процвiтае на цiй нивi. В бiографii По теж надходить час, коли вiн у Рiчмондi редагуе журнал «Сатерн лiтерерi мессенджер» (1835 – початок 1837 p.), у якому були надрукованi його численнi твори. Настае певна матерiальна стабiльнiсть. 1836 року Едгар По одружуеться зi своею двоюрiдною сестрою Вiргiнiею. Письменник палко кохав дружину, чарiвну жiнку з лагiдною вдачею й романтичною вродою. Вона надихала його на прегарнi лiричнi поезii, сповненi витонченоi краси i музичностi.

Першi роки, прожитi з Вiргiнiею, були найщасливiшими й найплiднiшими в життi По. У Фiладельфii, де оселилася родина, По працюе редактором рiзних журналiв, пише критичнi статтi, що мали великий резонанс. 1839 року виходить двотомна збiрка його оповiдань «Гротески та арабески», в яку ввiйшло двадцять п’ять творiв. За оповiдання «Золотий жук» По влiтку 1843 року одержуе лiтературну премiю. Вiдбувся переiзд до Нью-Йорка, де письменника знову чекали редакторське гарування й натхненна праця над вiршами i прозою. В сiчнi 1845 року в газетi «Івнiнг мiррор» уперше надруковано найуславленiший твiр По – поему «Крук», а влiтку з’являються друком «Оповiдання», трохи згодом – збiрка поезiй «Крук та iншi вiршi». Нарештi до Едгара По приходить широке визнання. Та творчий успiх затьмарюеться особистою драмою, тяжко хворiе Вiргiнiя, сухоти пiдточують ii кволий органiзм, i в сiчнi 1847 року дружина письменника вмирае.

Начебто тiкаючи вiд суму й самотностi, По в останнi роки й мiсяцi життя багато подорожуе. Вiн виступае з лекцiями, присвяченими темi «Поетичний принцип», читае власнi вiршi, пише й новi. Незважаючи на тугу й розпач, намагаеться будувати плани особистого життя, новоi творчостi. Але нi тим, нi iншим не судилося здiйснитись.

Двадцять восьмого вересня По на кораблi вiдплив з Рiчмонда до Балтимора. Третього жовтня його знайшли в Балтиморi на вулицi непритомним i в дуже тяжкому станi, а сьомого вiн помер у шпиталi.

Обставини його смертi лишилися нез’ясованi, i цю таемницю марно намагаються розв’язати фахiвцi й дилетанти до наших днiв. Версiй не бракуе, нема переконливих фактiв та доказiв.

Тепер, майже через пiвтора столiття вiд смертi великого американського романтика, ми яснiше, нiж сучасники митця, бачимо його приналежнiсть до всесвiтнього братства художникiв першоi половини XIX столiття, духовним родичем або навiть духовним батьком, взiрцем i наставником яких був Байрон. Усiх цих художникiв з рiзних краiн свiту об’еднуе спiльнiсть творчих засад i спiльнiсть визначальних рис характеру. Навiть життя в усiх славетних романтикiв надто коротке. Шеллi, Кiтс, Леопардi, Мiцкевич, Еспронседа, Маха, Лермонтов, Бараташвiлi, Петефi та багато iнших померли передчасно. Майже нiхто з них не сягнув за грань п’ятдесяти лiт, а бiльшiсть померла або трагiчно загинула, не доживши й до тридцяти. І хоч як мiстично це звучить, у короткiй i трагiчнiй долi романтичних митцiв вiдчуваеться якась фатальна закономiрнiсть. Не стала винятком i доля Едгара По.

В Едгара По е влучна характеристика власноi оповiдноi манери. В одному з листiв вiн писав про своi раннi твори, що мали ввiйти до збiрки «Оповiдання Фолiо-клубу»: «Ви питаете мене, в чому полягають iхнi характернi особливостi. В нiсенiтницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано вiдтiнок жахливого; в дотепностi, пiднесенiй до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне i таемниче». Пiдтвердження цих слiв можна знайти не тiльки в раннiх оповiданнях, тi ж характернi для романтичного стилю риси знаходимо згодом i в найдовершенiших уславлених творах письменника.

Оповiдання По вiдрiзняються одне вiд одного сюжетом, настроем, самим тоном так, що, здаеться, важко знайти для них стилiстичний спiльний знаменник (за яким ми впiзнаемо руку того чи iншого майстра). За змiстом та формальними ознаками можна умовно виокремити такi групи оповiдань: психологiчнi цiлком або такi, де психологiзм переважае; пародiйнi й гумористичнi; сенсацiйнi з iронiчним присмаком або без нього; пригодницькi; мiстичнi, в яких буяе похмура фантазiя i лякають читачiв готичнi страхiття; лiрично-романтичнi, що нагадують вiршi у прозi; фiлософськi дiалоги; розповiдi про подорожi; логiчнi або детективнi; науково-фантастичнi (двi останнi групи проклали шлях новим лiтературним жанрам). Можливi i перехiднi форми, в яких сполучаються гумор i трагедiя, поетичнiсть i науковiсть, створюючи примхливу i дивну еднiсть. І хоча розмаiття, багатство звучання новелiстики По вражае, стилiстичний знаменник у неi безумовно е – це романтизм з усiею щедрою i барвистою палiтрою його прийомiв.

Це i незвичнiсть сюжетiв, екстравагантних i bizarre (дивних), як полюбляв пiдкреслювати сам автор, i слiпуча яскравiсть, напруженiсть загадкових, таемничих образiв. Вони часто гротескнi i майже завжди гiперболiзованi в усiх своiх рисах i якостях – вiд гiгантських розмiрiв до породженого ними разючого емоцiйного впливу. Гострi контрасти барв, небувалi, небаченi масштаби й форми, шаленi пристрастi та вкрай напруженi почуття – все це плине у прозi По в рiчищi романтизму. Ось, наприклад, опис того, що вiдчували мореплавцi пiд час бурi: «Часом ми задихалися, здiймаючись вище, нiж звичайно лiтають альбатроси, а часом iз запаморочливою швидкiстю неслися вниз у велетенську вирву – справжне водяне пекло, де завмирав будь-який рух повiтря». А ось як виглядають у тому ж оповiданнi «Рукопис, знайдений у пляшцi» матроси корабля-привида: «Колiна в них тремтiли вiд кволостi, безсилля зiгнуло й покорчило iм спини; обвислою зморшкуватою шкiрою торохкотiв вiтер, а голоси в них були глухi, тремтливi й переривчастi; в очах виблискував старечий ревматизм, сиве волосся телiпалося вiд страшних поривiв бурi». Подiбнi образнi гiперболи зустрiчаемо в багатьох оповiданнях пригодницького, мiстичного або пародiйного характеру.

Контрасти, як i гiперболи, – важлива складова частина романтичного образного свiту письменника. Вони надають особливоi яскравостi його палiтрi, пiдсилюють барви, викликають стильову напругу. Ця схильнiсть пiдкреслювати контрасти загалом призводить до поеднання в одному оповiданнi страхiтливого i кумедного або об’еднання в однiй прозовiй збiрцi творiв з абсолютно вiдмiнним емоцiйним звучанням. Уже в першiй задуманiй По книзi «Оповiдання Фолiо-клубу» мали стояти поряд похмурий «Метценгерштайн» i гумористичний «Герцог де л’Омлет», анекдотичне «На мурах ерусалимських» i гостро сатиричне «Без дихання», жартiвливий «Бон-Бон» i страхiтливий «Рукопис, знайдений у пляшцi», вдавано трагiчне «Побачення», огидно-жахлива «Беренiка» i фарсовi «Сторiнки з життя знаменитостi» тощо. Згодом цi оповiдання, а також багато iнших увiйшли в прижиттевi видання прози По, укладенi за тим же контрастним принципом.

Ще один з прийомiв, характерних для романтизму й улюблених По, – нагромадження образiв i тропiв, iх наростання аж до надмiрностi. Барвистi екзотичнi описи стають начебто самодостатнiми, гальмують дiю, експозицiя деяких оповiдань здаеться розрахованою на значно довший сюжет. Але така диспропорцiя мiж розлогим, деталiзованим, пишним вступом i коротким описом подiй характерна тiльки для менш вдалих раннiх оповiдань. У зрiлому перiодi творчостi письменника всi частини творiв бiльш виваженi, будова оповiдань гармонiйнiша, що не виключае образноi пишноти, розмаiття барв, буяння неймовiрного.

Нiхто не заперечуватиме, що багатство й величезна творча сила дивноi i bizarre фантазii Е. По – найяскравiша риса його таланту. Як могутня фата-моргана, вона породжуе все новi дивовижнi картини. Примарнi, вони здаються сповненими життя – барв, ароматiв, блиску i тiней. Достоевський так характеризував уяву По: «У здатностi його уяви е така особливiсть, якоi ми не зустрiчали нi в кого, – це сила подробиць… У повiстях По ви до такоi мiри яскраво бачите всi подробицi змальованого ним образу чи подii, що врештi начебто переконуетеся в iхнiй можливостi, реальностi, тодi як ця подiя або зовсiм неможлива, або ще нiколи не вiдбувалася на свiтi».

Образи i картини По конструюються (якщо цей технiчний термiн пiдходить для опису акту народження витвору фантазii, iнтуiцii, думки) на основi органiчного сполучення цiлковитоi вигаданостi загального i скрупульозноi точностi, предметностi всiх деталей. Це надае пластичноi й навiть технiчноi переконливостi малоймовiрному або й просто неймовiрному. Прийом поеднання фантастичноi iдеi чи принципу i ретельно виписаних, цiлком iмовiрних подробиць iхнього втiлення став провiдним у послiдовникiв По в царинi «сайенс фiкшн» – Жуля Верна, Герберта Веллса i сотень iнших письменникiв-фантастiв уже нашого часу. Цьому ж прийому в По пiдпорядковане й широке вживання вигаданих прiзвищ великих учених i винахiдникiв в ряду справжнiх iмен, частi вказiвки на конкретнi дати, назви краiн та мiсцевостей, географiчнi широти та довготи, час i мiсце придуманих автором подiй. Все це мае одну мету – переконати читача в реальностi нереального.

З другого боку, письменник навмисне пiдкреслюе вигаданiсть певних ситуацiй i персонажiв, створюе карикатури, примхливi гротески, обертае опис подiй на буфонаду й фарс. Це трапляеться в гумористичних, сатиричних творах, пародiях, яких багато в По.

Одна з найчастiше вживаних барв на палiтрi майстра новелiстики – iронiя. В портретi, дiалозi, ситуацii, в головнiй iдеi твору, як у подробицях опису, звучить iронiчний тон – вiдкрито чи в пiдтекстi, весело чи в’iдливо. Крiм того, в деяких рядках прози По вiдчуваеться i самоiронiя, вельми дотепна й ущиплива. Іронiею По бореться проти зла всесвiтнього i буденного, обивательського, проти псевдонауки i псевдокультури, проти страху i безпорадностi. Іронiя в нього може бути всеохопною, нищiвною, а може викликати просто смiх, розважати як один з засобiв гумору.

Сатиричнi, гумористичнi, пародiйнi оповiдання в новелiстичнiй спадщинi По становлять найчисельнiшу групу. А якщо додати до них тi твори, де примхливо змiшанi жарт i жах, можна було б стверджувати, що письменник – гуморист par excellence. Щоправда, досить похмурий, а подекуди й жорстокий, але гуморист. Та в пам’ятi читачiв лишаються передусiм його трагiчнi оповiдання з iхньою зловiсною атмосферою, мiстикою, страхами, таемницями, темними i хворобливими пристрастями. «Маска Червоноi Смертi», «Вiльям Вiлсон», «Чорний кiт», «Жабка» та iншi подiбнi до них оповiдання вкарбовуються в нашу свiдомiсть, стають своерiдною прикметою прози По. Звичайно, це й свiдчення iхньоi художньоi сили, оригiнальностi, емоцiйноi наснаги.

Однак було б несправедливо недооцiнювати й iронiко-гумористичний хист оповiдача «Людини, яку порубали на шматки», «Короля Чуми», «Дiлка», «Системи доктора Смолла i професора Пiрiа», «Трагiчного становища» та багатьох iнших сатиричних i пародiйних шедеврiв.

У названих творах мiцно злито у виразну, яскраву цiлiснiсть страшне i жалюгiдне, драматичне й кумедне. Оповiдання часто мають подвiйне дно, як, наприклад, «Система доктора Смолла i професора Пiрiа».

Це одне з кращих оповiдань Е. По. В ньому начебто сконцентроване все найприкметнiше для стилю, тематики й галереi образiв автора. Твiр вiдзначаеться стрiмкою дiею, в ньому нема зайвих подробиць, але вже з самого початку виникае атмосфера загадковостi, чому сприяе небуденне мiсце подiй. Наiвний i довiрливий оповiдач потрапляе через свою зацiкавленiсть наукою (цього разу медициною) до старого напiвзруйнованого замку, де мiститься приватна клiнiка для божевiльних. Пiд час розкiшноi вечерi гiсть знайомиться з досить дивною компанiею приятелiв i подруг хазяiна – власника та головного лiкаря клiнiки. Перед ним цiла кунсткамера дивакiв i монстрiв, до того ж у незвичному одязi (згадаймо опис учасникiв учти в «Королi Чуми» або гостей маскараду в «Жабцi» i т. iн.), що ще бiльше пiдсилюе гротескнiсть iхньоi поведiнки.

Іронiчний ефект не в останню чергу виникае вiд того, що читач здогадуеться про правду ранiше за наiвного оповiдача. Виявляеться, що цi причепуренi гостi – пацiенти божевiльнi на чолi з лiкарем, який теж з’iхав з глузду. Вони захопили владу в лiкарнi, посадовили наглядачiв на хлiб i воду, попередньо викачавши iх у смолi та пiр’i, а самi втiшаються життям, пиячать i дають волю своiм манiям. Думка про те, що грань мiж психiчним здоров’ям та божевiллям невловно тонка, трапляеться в По не раз. Та оповiдання глибше лише цiеi повчальноi iдеi. Свiтом править нице безумство, яке вважае себе единою формою здоров’я, – так теж можна прочитати прихований змiст твору, в якому смiшне i страшне змiшане в найпримхливiший спосiб.

Чистий гумор, жартiвливiсть без особливоi глибини, без сатиричноi ущипливостi – головне в написаних вигадливо й грайливо оповiданнях «Чотири звiрi в одному», «Чому французик носить руку на перев’язi», «Не закладайся з чортом на власну голову», «Три недiлi на одному тижнi», «Шахрайство як точна наука», «Окуляри», «Як було набрано одну газетну нотатку» тощо. Цi веселi й дотепнi твори – ще одна грань розмаiтоi новелiстики По, свiтлi, райдужнi барви його палiтри. І в цих оповiданнях письменник виявляе свою щедру фантазiю, схильнiсть до перебiльшень, гротеску, вигадливiсть та ерудицiю. Деякi з гуморесок i пародiй тiсно пов’язанi з реалiями американського життя, в них звучить гостра критика певних виявiв суспiльного життя Сполучених Штатiв: гонитви за грошима, культу успiху за всяку цiну або таких iнститутiв, як преса, рекламна справа тощо. В забарвленiй гумором i iронiею новелiстицi По знаходимо паростки багатьох тем, якi згодом будуть ширше висвiтленi у творчостi Марка Твена та iнших письменникiв США вiд О’Генрi до Вудi Аллена.

Одна з найхарактернiших особливостей творiв По – таемничiсть. Вiн мов чарами створюе настрiй загадковостi, недомовленостi, натяками описуе незбагненне, те, що не пiддаеться логiчному тлумаченню, зображуе дивнi наслiдки, не називаючи причин. Вiн використовуе для цього ввесь арсенал прийомiв романтизму й готики. Середньовiчнi замки з похмурими галереями та переходами, вогкими пiдвалами, щербатими вузькими сходами та заплiснявiлими мурами, жахливi катiвнi, зануренi в темряву вулички портового мiста, де на кожному кроцi чаiться небезпека, панують злочин, хвороба, грiх, – у його творах не тiльки тло, а й елементи дii. Серед цих декорацiй страждають i завдають страждань iншим таемничi демонiчнi персонажi, що над ними тяжiе фатум – найчастiше божевiлля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещаснi жертви, котрi невiдомо за якi провини опиналися в лабетах своiх усемогутнiх ворогiв. З’являються грiзнi незнайомцi, сiючи круг себе моторошний жах – смерть у всiляких машкарах, всюдисущу й невблаганну. Пошесть проходить крiзь мури, ii не можна зупинити, проти неi нема лiкiв. Для зла не iснуе дверей та замкiв, нiщо не перешкодить його переможнiй ходi. Людина дiе на лихо собi, над ii душею мае владу «чортик протирiччя», примха антилогiки, руйнiвний внутрiшнiй хаос.

Уже згадувалося, що По полюбляе точнiсть, розлогi описи подробиць там, де хоче створити iлюзiю реальностi нереальних подiй та явищ. Водночас вiн «хитро» й «пiдступно» вдаеться до замовчувань саме тодi, коли читач прагне знайти розгадку таемницi, дошукатися iстини. Прийом заманювання читача в лабiринт таемничого, звiдки немае виходу, – один з найсильнiших в емоцiйному планi. Вiн викликае гостре почуття невдоволення, розчарування, спонукае до роздумiв, шукання розгадки на власну руку, лишае по собi неспокiй та напруження. Наприклад, у наш час до нього не раз уже вдавався видатний письменник-фантаст й iронiчний мiстифiкатор Станiслав Лем (романи «Розслiдування», «Нежить»).

У деяких таемничих сюжетах По загадка, навколо якоi хмарою скупчуеться незбагненний страх, розв’язуеться вельми матерiалiстично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактiв у «Довгастому ящику», «Сфiнксi», «Чорному котi» або жахливого привида, який мучив героя в «Похованих живцем». Цiкаво, що оповiдання з матерiалiстичним ключем до таемницi за часом створення стоять поряд iз такими складними фiлософсько-мiстичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повiсть скелястих гiр», «Ангел дивовижного», де матерiалiстичного пояснення нема або, як здаеться, й не може бути. Перед нами типове для По парадоксальне поеднання протилежностей. З одного боку, вiн в обох типах оповiдi мiстифiкуе читача (таемниче виявляеться досить звичайним або ж не прояснюеться, залишаючись абсолютно загадковим), а з другого – логiка авторських мiркувань скрiзь однакова. Таемниця для нього – це те, що поки непiзнане, а не те, чого й пiзнати не можна.

Слово мiстифiкацiя вже не раз з’являлось на цих сторiнках. І не випадково. У Едгара По е навiть оповiдання пiд такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки вiртуоз найрiзноманiтнiших мiстифiкацiй. Одна з них увiйшла в аннали нью-йоркськоi преси. Оповiдання «Історiя з повiтряною кулею» було надруковано у виглядi спецiального додатка до газети «Сан», – там звичайно друкували повiдомлення про сенсацiйнi реальнi подii. Можна собi уявити, який вибух почуттiв викликала на свiтанку повiтроплавства розповiдь про успiшний перелiт через Атлантичний океан, присмачена безлiччю науковоподiбних посилань, прiзвищ дослiдникiв та вчених, переконливих аж до вiдчутностi на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому мiстифiкацiю було дезавуйовано, натовп цiкавих штурмував редакцiю, жадаючи нових звiсток. Цiкава й iнша мiстифiкацiя – оповiдання «Фон Кемпелен та його вiдкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Вiн так блискуче пародiюе стиль наукового повiдомлення, що йому просто неможливо не повiрити. Письменник сам пояснював, що цiею мiстифiкацiею хотiв збити хвилю масових виiздiв до Калiфорнii, де були вiдкритi поклади золота. І це йому певною мiрою вдалося.

Як гiпербола чи гротеск, iронiя чи таемничiсть, мiстифiкацiя з’являеться в По на рiзних рiвнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведеному вище прикладi, стильовою, як у вiдвертих чи прихованих пародiях, виступати навiть в окремих словах-реалiях, наприклад, у прiзвищах авторитетних учених, яких письменник вигадав, або в назвах так само породжених його фантазiею наукових творiв. Мiстифiкацiя через самоiронiю виявляеться в оповiданнi «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженнi «Трагiчне становище». Зухвало смiючись над сенсацiйною прозою популярного журналу, По висмiюе i певнi ситуацii та образи власних творiв, написаних у тому ж дусi. Так що твiр «генiальноi письменницi» Псiхеi Зенобii (чи точнiше Психи Сноб), написаний за рекомендацiями редактора «Блеквуда», пiдозрiло нагадуе (звичайно, в зниженому планi) такi оповiдання самого По, як «Лiгейя», «Чорт на дзвiницi» або, найбiльше, «Провалля та маятник».

Деякi з оповiдань По справляють двоiсте враження. Написанi цiлком серйозно, в похмуро-мiстичному дусi, вони вже самим згущенням готичних жахiв начебто пiдказують, що автор мiстифiкуе, обдурюе читача. Здаеться, перед нами пародiя на популярнi твори подiбного характеру, котрi з особливим завзяттям друкували американськi журнали. Знаючи з iнших оповiдань письменника, яким науковим, суворо логiчним був його розум, важко позбутися пiдозри в iронiчнiй мiстифiкацii. Схильнiсть творця «Короля Чуми» або «Людини, яку порубали на шматки» до найжорстокiшоi сатири, до всеосяжноi iронii, до вiдвертого глузування над тим, що вiн вважае потрiбним пiддавати критицi, ще дужче пiдсилюе цю пiдозру. Подвiйне дно оповiдань, подiбних до «Метценгерштайна», «Побачення», «Беренiки», «Правди про iсторiю з мiстером Вальдемаром» тощо, викликало суперечностi в iх оцiнцi серед дослiдникiв творчостi По. Вони по-рiзному тлумачили iхню жанрову природу, прихований змiст. Наприклад, таке ультраромантичне оповiдання, як «Побачення» з його дивовижно прекрасними героями-коханцями, що трагiчно гинуть через свою грiховну любов, загадковим i розкiшним венецiанським антуражем, дехто був схильний вважати «жартiвливою пародiею на Байрона, графиню Терезу Гвiччiолi i ii старого чоловiка», а в образi оповiдача бачити друга Байрона, англiйського поета Томаса Мура, що вiдвiдав Байрона у Венецii.

Романтичнi персонажi серйозних оповiдань По надiленi нечуваною красою або небаченою огиднiстю, вони страждають вiд дивних хвороб, перебувають у рiдкiсних фiзичних та психiчних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тiльки iх, а й об’ект iхньоi любовi чи ненавистi. Це найчастiше самотники, заглибленi у свiт власноi уяви, дуже далекi вiд реальностi, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на однiй iдеi чи одному почуттi. Часто iхня вiдмiннiсть вiд iнших людей межуе з патологiею, з божевiллям або переходить межу мiж психiчним здоров’ям i хворобою, руйнуе особистiсть. Вони можуть бути або доброчесними i свiтлими душею, як ангели, або грiховними i лихими, як дияволи.

У портретах сатиричне змальованих персонажiв переважають прийоми карикатури з настирливим пiдкреслюванням якоiсь риси обличчя чи частини тiла, котра, як нiс гоголiвського майора Ковальова, набувае особливоi життевостi i зухвалоi самостiйностi, заступаючи свого власника («Король Чума»).

Інодi в характеристиках серйозних героiв По проступають свiдомо чи пiдсвiдомо наданi цим персонажам певнi риси власноi вдачi письменника. Наприклад, у «Щоденнику Джулiуса Родмена» е такi рядки: «Фактiв вiн нiколи не перебiльшуе, i його враження вiд цих фактiв можуть здатися перебiльшеними. Та в цих перебiльшеннях нема нiякоi фальшi. Вся справа в почуттi, яке викликають у нього побаченi предмети. Колорит, який може здаватися строкатим, для нього був едино вiрним».

А в оповiданнi «Елеонора» герой так говорить про себе: «Я з тих, кому звiснi буйнi фантазii i шаленi пристрастi. Мене називали божевiльним, але хто його зна, може, божевiлля – це вищий розум i майже всi славетнi дiяння i кожна глибока думка породженi хворобливим станом – певним настроем духу, що пiднiсся коштом божевiлля. Тi, хто марить удень, знають набагато бiльше, нiж тi, хто лише вночi бачить сни». Прикладiв таких рис власноi вдачi письменника, вiдданих його персонажам, можна навести бiльше. А деяким вiн даруе моменти своеi бiографii, подробицi особистого життя.

Психологiзм – одна з найхарактернiших властивостей прози Едгара По. Його романтичнi героi можуть бути ким завгодно, тiльки не пересiчними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекi вiд нормальних. Саме тому з таким захватом ми читаемо тонко нюансованi описи iхнiх переживань, стежимо за часто парадоксальними переходами з одного психологiчного стану в iнший. По розкривае дiалектику душi в граничних ситуацiях, стежить за найменшими звивами думки та емоцiй. В оповiданнi «Провалля i маятник» вiн створюе цiлу симфонiю емоцiйних станiв, показуе народження божевiльноi надii всупереч очевидному, розкривае здатнiсть людськоi душi боротися до кiнця проти неминучоi загибелi. В «Барильцi амонтильядо» або «Чорному котi» висвiтлюе зсередини механiзм такого руйнiвного почуття, як ревнощi i жадання помсти. В тому ж таки «Чорному котi», «Вiльямi Вiлсонi», «Серце виказало» i деяких iнших оповiданнях дае майже клiнiчну картину манiакального стану, який призводить до злочину i спалаху буйного безумства. Є в нього й аналiз всепереможного почуття любовi, яке розчиняе волю i особистiсть закоханого у волi коханоi, е оповiдь, як кохання перероджуеться в ненависть i навiть бажання вбити колись обожнювану жiнку. Страх смертi, наростання цього невiдступного почуття, повiльний розклад особистостi пiд впливом жаху, так само як трагiчний вплив самотностi на людину («Вiльям Вiлсон», «Людина натовпу»), – ось лише деякi з психологiчних тем у творах письменника. Вiн – один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психiку, те, про що згодом так багато писали рiзнi художники вiд Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого генiального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевiльного», «Носа», «Портрета» тощо. Е. По приваблювали психологiчнi парадокси, невмотивованi почуття i вчинки. Недарма вiн написав своерiдну розвiдку «Чортик протирiччя» про особливий потяг людини до безглуздих i згубних дiй. В нашому сторiччi психологiчна проза досягла надзвичайного розвою, i можна стверджувати, що письменники рiзних напрямiв – вiд реалiстiв до екзистенцiалiстiв – могли використовувати й використовували психологiчнi знахiдки американського майстра.

Едгар По вiдзначався iнтелектуальною витонченiстю, небуденнiстю мислення, разючою силою iнтуiцii, що дозволяла йому уявою зазирати в майбутне. Згадаймо мiркування слiдчого Дюпена про логiку математичного розуму i логiку мислення взагалi або в конкретних галузях науки чи творчостi. Дюпен говорив про обмеженiсть суто математичного розуму i про його безмежнiсть, якщо вiн окрилений поезiею. У вдачi самого письменника вiдбувся цей рiдкiсний синтез холодного, гострого, скептичного розуму, який все пiддае аналiзу й безжальнiй критицi, i найтоншоi поетичноi чутливостi, що виходила за межi звичайних людських почуттiв. Емоцiйна насиченiсть поезii По, як i багатьох прозових творiв, здаеться пiдсиленою тiею обставиною, що в душi автора «Мiста серед моря», «Аннi», «Аннабел Лi» постiйно звучать слова memento mori, нагадуючи про минущiсть людського iснування, про близькiсть могили.

До тем, якi в загалом розмаiтiй творчостi По трапляються надто часто, а подекуди набувають причепливостi, об’еднуючи низку творiв, належить передусiм тема смертi. Смерть, природна й насильницька, виступае у письменника в десятках облич. Це й загибель вiд таемничоi невилiковноi хвороби, жахливоi пошестi чи не менш жахливоi помсти, повiльне вмирання, картина якого холодно i точно подаеться з вiдвертою натуралiстичнiстю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично (надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жiнок). Це жахлива смерть у муках вiд руки вбивцi або месника з садистськими нахилами, таемнича загибель вiд втручання неземних сил серед гуркоту грому i спалахiв блискавиць, грiзноi лютi розбурханих стихiй. Поетизацiя i оголення акту смертi йдуть у письменника поруч. Його цiкавить саме мить переходу в небуття. Вiн пише про сон, летаргiю, гiпнотичнi стани, схожi на смерть, про приголомшливi випадки поховання живцем, коли люди прокидаються в могилi i марно намагаються вийти з труни. Зрештою, його цiкавить такий модний на початку минулого сторiччя месмеризм, тобто вчення австрiйського лiкаря Месмера про «тваринний магнетизм», гiпноз, який навiть може зупинити трупний розклад. Усе це не просто змальоване в кiлькох оповiданнях, а майже науково проаналiзоване. Такий пiдвищений iнтерес до теми смертi пояснювався рiзними причинами – i особистими, i фiлософсько-науковими, i релiгiйними. За свое досить коротке життя По втратив майже всiх найближчих людей – рiдних i прибраних батькiв, свою першу кохану, улюблену дружину, багатьох знайомих. Страждання вiд розлуки, мрiя про возз’еднання в iншому свiтi спонукали цiкавитись темою метемпсихозу – переселення душ, iхнiм новим утiленням. Був тодi у Сполучених Штатах i особливий потяг до всього сенсацiйного, як-от злочини, вбивства, оживлення померлих з допомогою гiпнозу чи гальванiзацii, метемпсихоз чи месмеризм. І це теж диктувало письменниковi його сюжети. Крiм того, й притаманнi романтизму потяг до меланхолii та iнтерес до душевних розладiв також схиляли до трагiчного i смертi.

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедii притягуе романтика По, думки про загибель мучать По – нервову, вразливу людину, до уявлення про смерть як «всього лиш болiсне перетворення» не раз звертаеться По-фiлософ. Як i його персонажi, вiн гадае, що «наше теперiшне втiлення минуще, попередне, тимчасове. А майбутне – досконале, завершене, нетлiнне. Майбутне життя е здiйсненням того, що нам судилося» («Месмеричне одкровення»). Мабуть, у творчостi вiн намагався звiльнитися вiд комплексу смертi, надаючи героям власнi суперечливi думки, фiксуючи iх на паперi. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не едине. По вкладав у вуста своiх персонажiв слова про «жахливий стан, який переживають нервовi люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять» («Тiнь»), або про те, що «нематерiальностi не iснуе. Це просто слово. Нематерiального не iснуе взагалi, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями». Це думка не про торжество матерiального, а про духовнiсть як форму матерii: «Є ступенi перетворення матерii, про якi людинi нiчого невiдомо; бiльш простi й примiтивнi пробуджують тоншi й витонченiшi… Цi ступенi здiймаються все вище, втрачаючи водночас густину i щiльнiсть, поки врештi ми досягаемо матерii, вже абсолютно позбавленоi предметностi, неподiльноi та единоi…» («Месмеричне одкровення»).

Деякi фiлософсько-мiстичнi роздуми персонажiв По радянська критика або замовчувала, або розглядала як плiд некритично сприйнятих псевдонаукових iдей тодiшньоi доби, вiдкинутих матерiалiстичною наукою. В нашi днi крiзь формули i термiнологiю минулого сторiччя ми з подивом бачимо таке, що дуже близьке пошукам багатьох наших сучасних учених. Вони говорять про душу як реальнiсть, про життя пiсля смертi, використовуючи для доведення своiх гiпотез досягнення квантовоi фiзики, уявлення про лептони або лептоннi гази як носii наших думок i почуттiв у часi й просторi тощо. В цих гiпотезах iдеться й про шостий орган чуттiв – душу, який не мае свого конкретного матерiального втiлення i який особливо розвинений в емоцiйних людей – поетiв, художникiв. Вiдомi спецiальнi дослiдження про те, що вiдчували й бачили люди, якi пережили стан клiнiчноi смертi. До речi, деякi з них у цьому станi бачили, як з iхнього тiла вiдлiтае душа.

Оповiдання По, в яких люди виявляють своi пiдсвiдомi думки i почування пiд впливом месмеричного гiпнозу, пiдiймають завiсу над таемницею стану, промiжного мiж життям i смертю, довгий час здавалися лише витворами багатоi фантазii автора. В нашi днi сеанси гiпнозу широко використовуються для рiзних практичних цiлей, i люди з нечуваною точнiстю розповiдають про те, чого в станi притомностi вони не пам’ятають або не знають.

Це не означае, що всi фiлософсько-теоретичнi мiркування Едгара По мають наукове пiдгрунтя. Але вважати його роздуми про життя i смерть тiла i душi, про матерiю i дух, про пiдсвiдомiсть лише безпiдставними мiстичними фантазiями – теж неправильно.

Про вмiння По зазирати в майбутне, випереджати думкою своiх найосвiченiших сучасникiв писалося вже не раз. Цiкавi мiркування з цього приводу Олександра Блока: «Той факт, що По жив у першiй половинi XIX сторiччя, не менш дивний, нiж той, що iспанський художник Гойя жив наприкiнцi XVIII сторiччя. Твори По написанi начебто в наш час».

Фантазiя По на вiдмiну вiд творчостi попереднього поколiння романтикiв часто мае опору, серйозне пiдгрунтя в наукових знаннях тодiшньоi доби, в смiливих гiпотезах, якi згодом були пiдтвердженi. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвiтництва XVIII столiття, а з другого – до сучасних письменникiв, творцiв науковоi фантастики. Це ж визначае i своерiднiсть американського художника серед iнших романтикiв.

Математика виховала в По схильнiсть до абстрактного i логiчного мислення. Вiн цiкавився астрономiею, теорiями виникнення всесвiту. Крiм того, добре грав у шахи (писав про цю гру), займався теорiею iгор, знав принципи дешифровки. Ставши одним з найвпливовiших засновникiв новiтньоi науковоi фантастики, По, на вiдмiну вiд фантастiв-попередникiв, наголошував не на чистiй вигадцi, а на наукових передбаченнях i прогнозах. У нього самого е разючi здогади, iнтуiтивне прозирання майбутнього, як, наприклад, в оповiданнi «Розмова Іра i Хармiони». В цьому творi письменник змалював страшну картину загибелi свiту вiд зiткнення Землi з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадуе картину атомного чи водневого вибуху: «Якусь мить несамовито палахкотiло свiтло, проймаючи кожен закутень… Тодi почувся грiм, що розкотився по всiх усюдах… i вся маса ефiру, в якiй ми iснували, вмить зайнялася таким полум’ям, що для його слiпучоi яскравостi i палючого жару нема слiв навiть у ангелiв, що живуть у високому небi чистих знань. Отак усе й скiнчилося!»

По не раз iз пластичними подробицями описував лiтальнi апарати, легшi повiтря, якi не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космiчнi простори. «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Історiя з повiтряною кулею», Mellonta taut» випереджали в цьому романи Жуля Верна (наприклад, «З гармати на Мiсяць») або наукову фантастику Герберта Веллса.

У гумористичному описi польоту Ганса Пфааля на Мiсяць е серйознi мiркування про самопочуття астронавта i взагалi живих iстот у космосi, i ми знову дивуемося прозiрливостi письменника, так само як i в оповiданнi Mellonta taut», де вiн пише про залiзницю майбутнього, i поiзд долае простiр зi швидкiстю триста миль на годину. Як доведено дослiдниками, По зробив лише двi подорожi через океан, коли разом з Алланами плив до Англii i назад. Вiн багато iздив по Америцi, та, крiм Англii, за кордоном не бував. Тим бiльше захоплюють його мальовничi й точнi описи чужих земель, його докладне знання морськоi справи. Цiкаво, що для оповiдання «У полонi Мальстрему» письменник скористався з вiдомостей Британськоi енциклопедii, а пiзнiше це видання у нових випусках цитувало опис Мальстрему… за текстом По, так ефектно вiн зобразив це природне явище (коли читаеш цей текст, на думку спадають сучаснi матерiали про Бермудський трикутник. Знову По начебто зазирнув у майбутнi проблеми). Можна продовжувати перелiк фахових питань з рiзних наук, з якими По був обiзнаний i якi оригiнально втiлилися в його художнiй творчостi. Пригадаймо, що вiн був спiв-автором спецiального твору про мушлi. Ця науково-популярна праця мала успiх i перевидавалася кiлька разiв.

Едгар По – один з небагатьох тогочасних i великих письменникiв, хто з таким iнтересом i захватом стежив за досягненнями науковоi думки, за технiчними винаходами, хто так тягнувся до всього незвичного, нового, щойно вiдкритого у свiтi природи. І в цьому виявилась його «американськiсть» – характерна риса громадянина краiни, де технiчний i науковий прогрес був найбiльшою рушiйною силою розвитку. Про цю захопленiсть свiдчать i публiцистика, i художня проза автора «Тисяча другоi казки Шехерезади». Це гумористичне оповiдання е розгорнутою оповiддю дружини султана про дива нашоi землi. Своею реальною неймовiрнiстю вони перевершують будь-яку фантастику i викликають сумнiви та скепсис у султана, що для казкарки закiнчуеться надто сумно. По успiшно використовуе прийом, котрий у наш час з легкоi руки Вiктора Шкловського називають «ефектом очуднення». Тобто показуе вiдоме пiд новим кутом зору, розкривае його дивнi, незвичнi сторони. Змальовуючи технiчнi вiдкриття, – пароплав, паровоз, телеграф, повiтряну кулю тощо, – Шехерезада описуе iх з погляду людини середньовiччя. Це викликае не лише «ефект очуднення», а й веселий смiх. Отже, i в цьому Марк Твен наслiдуе По у своему романi «Янкi при дворi короля Артура».

Нескiнченний процес пiзнання свiту видавався письменниковi, як це випливае з фiлософського дiалогу «Сила слiв», щастям: «Ох, щастя не в самому знаннi, а в здобуттi тих знань. Вiчно пiзнаючи, ми вiчно блаженнi… едина мета безкiнечноi матерii – створити безлiч джерел, з яких душа може тамувати завжди невситиму в межах матерii жагу пiзнання: бо затамувати цю жагу означае знищити буття душi». Коло читання Едгара По, про що свiдчать i його твори, було й дуже широке, i напрочуд рiзноманiтне. Вiн стежив за вiдкриттями в царинах рiзних наук, рецензував спецiальнi працi з фiлософii, бiологii, географii, iсторii, широко використовував набутi знання у своiх художнiх творах. Його захоплював процес творення нових реальностей з допомогою наукових вiдкриттiв, утiлення в життя величних планiв, що примножують гаразди свiту, прикрашають його. З суто американським практицизмом вiн пропонував негайно запроваджувати в життя науковi теорii, випереджаючи художнiм словом повiльний, як йому здавалося, прогрес. Його повiтрянi кулi перетинали Атлантичний океан або навiть злiтали в космос набагато ранiше, нiж могли це зробити справжнi лiтальнi апарати, а дослiдники повертали життя померлим, зупиняючи з допомогою месмеричних пасiв смерть i розклад.

Фантазiя По дае iнодi дивнi й водночас рацiональнi плоди. Примiром, в оповiданнi «Муза Арнгейм» вiн викладае теорiю парковоi архiтектури «як мистецтва не менш прекрасного, нiж живопис, скульптура або музика». Захоплення творенням поетично прекрасних садiв набуло особливого розмаху в XVIII столiттi в усiх европейських краiнах. У США По першим оспiвав цей вид мистецтва, доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного i небаченого, перевершуючи мiфiчнi сади Семiрамiди. Нацiональнi парки краiни i навiть така комерцiйна iнституцiя, як уславлений Дiснейленд, мабуть, е далекими спадкоемцями поетичних фантазiй По.

Деякi поезii та оповiдання По тьмяно нагадують уже колись чуте, знайоме. Коли ця схожiсть пiдтверджуеться зiставленням з вiршами чи прозою Кольрiджа, Гофмана чи Вашiнгтона Ірвiнга, ясно, що тут виразний вiдгомiн знайомства По з творами цих художникiв i його щирого захоплення ними. Не можна забувати i про разючу стилiстичну перейнятливiсть, яка робить такими ефектними пародii По на рiзних лiтераторiв («Герцог де л’Омлет», «Трагiчне становище», «Чорт на дзвiницi»).

Та значно бiльше моментiв упiзнавання виникае при читаннi книжок лiтераторiв, що писали пiсля По, тобто тих, на кого вiн сам справив безперечний вплив. Це символiсти, неоромантики, багато письменникiв-декадентiв, деякi представники експресiонiзму i, хоч як несподiвано це звучить, досить численний загiн реалiстiв.

Символiсти рiзних краiн, зокрема й вiтчизнянi, називали По своiм попередником i вчителем. Загалом це так, хоча певну рацiю мав i Олександр Блок, коли писав: «Свiт його творчостi такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символiзму». Талант По такий щедрий, що вiн безтурботно розкидав зерна нових iдей i художнiх форм, начебто не помiчаючи власного новаторства i в поезii, i в прозi.

Своею долею i творчiстю По був близький до «проклятих поетiв», багато в чому передував цим французьким художникам. Не випадково на батькiвщинi Рембо, Верлена його найпалкiшим i найталановитiшим популяризатором став Шарль Бодлер, у Францii По зрозумiли глибше i тонше, нiж на батькiвщинi. Вiдома стаття Бодлера, присвячена американському письменниковi, зберегла свое значення й до наших днiв як одна з найбiльш вдумливо i добре написаних робiт про По. Тут, звичайно, виявилась, якщо вдатися до вислову Гете, Wahlverwandschaft, спорiдненiсть обраних.

І в образотворчому мистецтвi Францii вiдчутний вплив пластичноi поезii i прози По, зокрема в картинах символiстiв Гюстава Моро або Одiлона Редона, найхимернiших художникiв минулого сторiччя. Однак це окрема тема, яка потребуе серйозного вивчення.

До останнього часу в працях росiйських дослiдникiв пiдкреслювалося, що символiсти i декаденти мiфологiзували постать i творчiсть По, бачили в ньому лише те, що хотiли бачити. І якщо американськi сучасники негативно ставилися до письменника за його «демонiзм», той самий демонiзм автора «Крука» захоплював Бодлера, Брюсова та Бальмонта. Це так. Творчостi По й справдi притаманний певний демонiзм, хоча символiсти й перебiльшували значення цього своерiдного байронiзму американського письменника. Вони були досить однобiчнi, залишали поза увагою iншi важливi прикмети лiтературноi дiяльностi поета, зокрема його iронiчний критицизм i гумор, забували про його новаторство у створеннi лiтературних жанрiв тощо.

Щодо неоромантикiв, то i iхнi зв’язки з По очевиднi й численнi. Крiм тих, що лежать на поверхнi, – схильнiсть до екзотики далеких краiн, драматичних подорожей (надто морських), описiв загадкових природних явищ i катаклiзмiв, створення трагiчно загостреного конфлiкту мiж героем i суспiльством, важливим е сам вибiр героя – самотнього, загадкового, психологiчно складного, часто таки справдi демонiчного. І борiння в душi цього героя добра i зла, великоi духовностi, таланту i мерзенних грiхiв та збочень – теж близькi до подiбних конфлiктiв у свiдомостi героя багатьох оповiдань По. Неоромантична завороженiсть смертю, злочином, таемничiсть – тiсно пов’язанi з романтизмом американського письменника. Звичайно, героi i неоромантикiв, i По мають спiльних предкiв – героiв Байрона. Всi вони начебто одна родина, представлена кiлькома поколiннями. Та кожне поколiння вносить своi риси i передае iх наступним. «Гени» По виявилися дуже сильними й передалися багатьом з тих, хто творив пiсля нього.

Серед реалiстiв, якi вчилися у По, першим треба назвати Марка Твена. Його гумористичнi й сатиричнi оповiдання за стилем i прийомами часто близькi до прози По цього ж забарвлення. Твеновi гротескнi перебiльшення, нагромадження гiпербол, надмiрнiсть подробиць, певна грубуватiсть тону, особливо у раннiх творах, як i схильнiсть розгортати дiю пiзнiх повiстей на тлi умовно-европейських декорацiй з «нiмецьким» колоритом – усе це нагадуе прикметнi риси оповiдноi манери автора «Без дихання» або «Чорта на дзвiницi». Перегукуються i певнi характернi образи обох письменникiв. Наприклад, на диявола По схожий Твенiв спокусник обивателiв мiста Гедлiберг, або мiстично-жахливий «Таемничий незнайомий». І це лише деякi риси спорiдненостi Марка Твена з його талановитим попередником.

Спорiдненiсть iснуе мiж Едгаром По i таким самобутнiм художником-реалiстом наступноi генерацii, як Анатоль Франс. Крiм замилування iсторичними та географiчними реалiями, барвистими, екзотичними, мальовничими, рiдкiсними речами, подробицями побуту, архiтектурними деталями тощо, iх зближуе величезна ерудицiя, глибоке знання свiтовоi культури. Блискуча фiлологiчна освiта, володiння класичними i сучасними мовами, широка обiзнанiсть iз працями iсторикiв, фiлософiв, географiв, чудова пам’ять на iмена i факти, посилання на рядки поетичних i прозаiчних творiв авторiв з рiзних епох i краiн – усе це робить тексти обох письменникiв до краю насиченими складною культурною iнформацiею. Далеко не кожен сучасний читач, навiть учений-фахiвець, може повнiстю зрозумiти думку чи образ По або Франса, не звертаючись до коментарiв чи примiток. Десятилiття неуваги до класичноi фiлологiчноi освiти зробили нас безпорадними без милиць наукового апарату. Треба, однак, визнати, що обом письменникам властиве певне хизування власною ерудицiею, легкий науковий снобiзм, який становить своерiдну прикмету iхнього письма, особливiсть стилю. І в наш час у цьому в них е продовжувачi, – згадаймо хоча б Карпентьера чи автора роману «Ім’я троянди» Умберто Еко, не кажучи вже про Джеймса Джойса.

Скористаймося, крiм наведених вище, ще одним сюжетно-образним прикладом. Одна з найхарактернiших для романтикiв тем – тема двiйникiв – вiд Гофмана перейде до По, оригiнально втiлившись у «Лiгейi», «Вiльямi Вiлсонi» та iнших творах, а згодом вiдгукнеться у Стiвенсона («Дивна iсторiя доктора Джекiля i мiстера Хайда»). Або в Оскара Уайльда в його «Портретi Дорiана Грея», де так багато перегукiв хоча б з тим же «Вiльямом Вiлсоном» (аж до загибелi героя i його двiйника – втiлення кращого «я» героя – в один i той же день i за надто близьких обставин).

Є в По невеличке ранне оповiдання, – iсторичний анекдот «На мурах Єрусалимських», – стилiзоване пiд бiблiйний текст. Його початок звучить тiею самою урочистою мiддю, що й уславленi першi рядки роздiлу про Єшуа в романi М. Булгакова «Майстер i Маргарита». Вперше оповiдання американського письменника з’явилося росiйською мовою 1885 року в книзi «Э. По. Повести, рассказы, критические этюды и мысли» пiд назвою «Случай в Иерусалиме», i, хто знае, можливо, саме ця стилiзацiя була поштовхом до стилiстичних шукань великого киянина Булгакова, тим бiльше, що По вiн знав i любив.

«Логiчнi оповiдання», як вiн iх сам називав, Едгара По були першою ластiвкою жанру, який у нашому сторiччi набув нечуваноi популярностi. Маеться на увазi класичний «детектив» у формi оповiдання, повiстi або роману. Найуславленiшi його майстри i майстринi, як-от Артур Конан Дойл, Агата Крiстi, Жорж Сiменон, плiдно вчилися в американського письменника. В автора «Вбивств на вулицi Морг», «Таемницi Марi Роже», «Золотого жука», «Це ти», «Викраденого листа» вони знайшли майже всi основнi принципи жанру, якi використовували при написаннi своiх творiв. Головний серед них – принцип дедуктивного мислення. Це вмiння уславлених детективiв, чиi iмена в наш час стали прозивними, з найменших спостережень робити переконливi висновки, спираючись на величезний життевий досвiд, на знання людськоi психологii i типiв людськоi поведiнки, здебiльшого соцiально зумовленоi, на глибоку обiзнанiсть iз рiзними, iнодi дуже специфiчними галузями науки. Створений уявою Едгара По слiдчий Дюпен – безперечно лiтературний батько Шерлока Холмса. Вони мають масу спiльних рис. Перший – блискучий математик, другий – хiмiк. Обiзнанiсть iз точними науками робить iхню логiку неспростовною. Сухе i точне мислення захоплюе iх, мов високе мистецтво. І ця захопленiсть процесом мислення, пригодами аналiтичноi думки передаеться читачевi: дае йому особливу насолоду, подiбну до втiхи вiд розв’язування складноi загадки або вiд розумовоi гри – шахiв, бриджу тощо. Обидва героi самiтники, в чомусь диваки, обидва потребують компаньйонiв, яким звiряють своi мiркування, а тi компаньйони стають лiтописцями iхнiх генiальних розслiдувань. В оповiдачi з «Вбивств на вулицi Морг» або «Викраденого листа», як у зернятку, закладенi основнi риси благородного i наiвного доктора Ватсона. Дюпен i Холмс в усьому перевершують обмежених полiцiйних нишпорок i не без злостi доводять iм свою розумову перевагу.

Еркюль Пуаро та мiс Марпл на перший погляд дуже вiдрiзняються вiд Дюпена. Бельгiйський полiцай у вiдставцi або стара панна з провiнцii, звичайно, анi звичками, анi поведiнкою не скидаються на романтичного аристократа Дюпена. Але за оригiнальними рисами цих двох детективiв, а також паризького комiсара полiцii Мегре, за iхнiми своерiдними кумедними чи зворушливими дивацтвами не можна не помiтити родових дюпенiвських рис – залiзноi логiки, разючоi спостережливостi, блиску аналiтичного розуму, вiртуозного вмiння робити бездоганнi висновки iз, здавалося б, нiяк мiж собою не пов’язаних фактiв i фактикiв. Всi вони психологи, i хоча Дюпеновi високонауковi мiркування про людську душу вiдрiзняються вiд доморослих аналогiй, якi допомагають мiс Марпл розiбратися в найзаплутанiших злочинах, у них, урештi, однакова вдача i однаковi дii.

Засновник свiтовоi династii детективiв Дюпен лишився неперевершеним за своею витонченою iнтелектуальнiстю. Може, найближчим до нього за схильнiстю до фiлософських узагальнень i вишуканих парадоксiв е ще один оригiнал – детектив патер Браун Честертона. Іншi ж позбавленi алмазного блиску його iнтелекту, романтичностi й загадковостi, що, проте, не робить iх менш популярними в читачiв.

Усе сказане аж нiяк не докладно висвiтлюе значення творчостi Едгара По для свiтовоi лiтератури, але принаймнi визначае його мiсце в цiй царинi культури. Скарбниця поезii i прози американського генiя багата i щедра, з неi, мов з казковоi невичерпноi скринi, можна смiливо брати, позичати, не боячись, що побачиш дно. Навпаки, з роками й десятилiттями вона здаеться ще повнiшою, ще багатшою блискучими iдеями, прозираннями у таемницi свiту та людськоi душi, натхненним осяянням, художнiми вiдкриттями. Великий романтик лишаеться живим класиком, якому е що сказати все новим i новим поколiнням читачiв усього свiту.

Кiра ШАХОВА

[1 - © В. Шовкун (правонаступниця), переклад украiнською, 1992.]




Оповiдь Артура Гордона Пiма





Передмова


Кiлька мiсяцiв тому, коли я повернувся до Сполучених Штатiв, переживши в Пiвденному океанi та деiнде багато дивовижних пригод, про якi розповiм далi, випадок привiв мене у невеличке товариство джентльменiв з Ричмонда, штат Вiргiнiя, i вони виявили глибокий iнтерес до всього, що стосувалося краiв, де я мандрував, наполягаючи, щоб я видав свою розповiдь друком. Проте я вiдмовлявся це зробити, i то з кiлькох причин: були серед них i причини суто особистi, – вони стосувалися одного мене, – i причини iншого характеру. Скажiмо, мене стримувало таке мiркування: оскiльки протягом бiльшоi частини своiх мандрiв я не вiв щоденника, то чи зумiю я, спираючись лише на пам’ять, викласти подii так докладно i так зв’язно, щоб вони й здавалися не менш правдивими, нiж були (тут не йдеться про цiлком природнi й неминучi перебiльшення, до яких ми залюбки вдаемося, коли розповiдаемо про миттевi випадки, якi справили на нас незабутне враження i глибоко схвилювали нашу уяву). Друга причина: подii, про якi я мав розповiсти, видаються настiльки незвичайними i чудесними (та й нiхто, з огляду на обставини, не мiг би пiдтвердити правдивiсть моiх слiв, крiм хiба одного свiдка, але й той напiвiндiанець), що я мiг би сподiватися лише на вiру з боку своеi родини та тих друзiв, котрi, знаючи мене все життя, не мають пiдстав сумнiватися в моiй правдивостi, тодi як широка публiка найiмовiрнiше поставилася б до моеi щироi оповiдi як до безсоромноi, хоч i мудрованоi вигадки. Проте чи не найголовнiшою причиною того, чому я не здався на умовляння доброзичливцiв, була невiра у своi таланти.

Серед вiргiнських джентльменiв, якi виявили надзвичайний iнтерес до моiх розповiдей, а надто тих, де йшлося про моi вимушенi мандри в Антарктичному океанi, був мiстер По, якого незадовго до нашоi з ним зустрiчi призначили редактором «Пiвденного лiтературного вiсника», щомiсячного журналу, який видавав мiстер Томас У Уайт у Ричмондi. Вiн, як i iншi, наполегливо радив менi приготувати повний звiт про все, що менi довелося спостерегти й пережити, i покластися на проникливiсть та здоровий глузд читачiв – i вiн переконливо доводив, що хай би як невмiло виклав я своi думки, сама невправнiсть автора, якщо така матиме мiсце, забезпечить книжцi бiльше шансiв бути прийнятою як правдива оповiдь про дiйснi подii.

Та попри його наполегливi умовляння, я так i не зважився зробити, як вiн менi радив. Згодом вiн запропонував (переконавшися, що я затявся на своему), щоб я дозволив йому описати моi найпершi пригоди – вiн, мовляв, грунтуватиметься на викладених мною фактах i надрукуе iх у «Пiвденному вiснику» як художню повiсть iз вигаданим сюжетом. Я не бачив пiдстав не погодитись i поставив тiльки за умову, щоб у повiстi було використане мое справжне прiзвище. Отже, два уривки з цiеi нiбито художньоi повiстi з’явилися друком у сiчневому та лютневому номерах «Пiвденного вiсника» за 1837 рiк, i для того, щоб нiхто не засумнiвався в белетристичностi згаданого твору, в змiстi журналу бiля вищеназваних уривкiв було вказане прiзвище мiстера По.

Читачi сприйняли цю лiтературну хитрiсть зовсiм не так, як я собi припускав, бо, незважаючи на видимiсть вигадки, якою так майстерно була замаскована розповiдь про деякi з моiх пригод, надрукована у «Вiснику» (причому жоден факт не був змiнений чи спотворений), я виявив, що читачi зовсiм не схильнi сприймати ii за вигадку, i на адресу мiстера По надiйшло кiлька листiв, де висловлювалася тверда переконанiсть у протилежному. Звiдси я дiйшов висновку, що саме за своею природою факти моеi розповiдi мiстять у собi достатньо доказiв своеi правдивостi, i менi не слiд аж надто остерiгатися недовiри з боку моiх читальникiв.

Пiсля наведених вище роз’яснень неважко буде зрозумiти, яка частина з поданого нижче належить власне менi; навряд чи хто засумнiваеться й у тому, що на кiлькох сторiнках, якi написав мiстер По, не змiнено й не спотворено жодного факту. Навiть тим читальникам, якi не гортали «Вiсника», немае потреби вказувати, де закiнчуеться його частина i починаеться моя; рiзниця в стилi вiдразу впадае у вiчi.

А. Г. Пiм

Нью-Йорк, липень, 1838 р.




Роздiл перший


Мене звуть Артур Гордон Пiм. Мiй батько був шанований купець – вiн торгував морським начинням у Нантакетi, де я й народився. Мiй дiд по матерi служив повiреним у справах i мав велику практику. Йому в усьому щастило, i вiн нажив чимале багатство, успiшно вкладаючи грошi в акцii Едгартонського Нового банку, як тодi його називали. Вдавався вiн i до iнших вигiдних оборудок, з усього маючи добрий зиск. До мене вiн прихилився явно бiльше, нiж до будь-кого зi своiх родичiв, i я мав тверду надiю успадкувати бiльшу частину його багатства. Коли менi виповнилося шiсть рокiв, дiд послав мене до школи старого мiстера Рiкетса, однорукого джентльмена з ексцентричними манерами – його добре знав чи не кожен, хто бував у Нью-Бедфордi. Я навчався там до шiстнадцяти рокiв, а потiм перейшов у «академiю» мiстера Е. Рональда, що стояла на вершинi пагорба. Тут я потоваришував iз сином морського капiтана Барнарда, який служив у корабельнiй компанii Ллойда та Реденберга, – мiстера Барнарда теж добре знають у Нью-Бедфордi, а в Едгартонi, я певен, у нього чимало родичiв. Його сина звали Огастес. Старший рокiв на два вiд мене, вiн уже ходив iз батьком на китобiйний промисел на «Джонi Дональдсонi». Огастес любив розповiдати менi про своi пригоди на пiвднi Тихого океану.

Я часто бував у нього вдома i проводив там цiлi днi, а iнодi й ночi. Ми вмощувалися вдвох на лiжку Огастеса, й вiн докладав усiх зусиль, щоб не дати менi заснути до свiтанку, розповiдаючи про дикунiв з острова Тiнiан та з iнших островiв, де вiн побував пiд час своiх мандрiв. Я не мiг не захоплюватися його оповiдками i поступово вiдчув неподоланне бажання самому вирушити в морськi мандри. Я мав вiтрильника, що називався «Арiель», вартiстю в сiмдесят п’ять доларiв, з невеличкою каютою i споряджений як шлюп, – яка була його тоннажнiсть, я не пам’ятаю, але десятеро людей помiщалися на ньому без тисняви. На тому човнi ми мали звичай здiйснювати найбожевiльнiшi виправи, i, згадуючи про них, я дивуюся, що досi живий.

Замiсть вступу до головноi й набагато розлогiшоi частини своеi оповiдi я розкажу про одну з таких шалапутних пригод. Одного вечора в капiтана Барнарда вiдбувалася гульня, i ми з Огастесом добряче нализалися. Як завжди в подiбних випадках, iти додому менi не хотiлося, i ми вдвох уклалися на його лiжку. Вiн, як менi здалося, заснув дуже мирно, не сказавши на свою улюблену тему жодного слова, – коли пиятика закiнчилася, була майже година ночi. Минуло, може, з пiвгодини вiдтодi, як ми лягли, i я вже почав дрiмати, коли Огастес раптом пiдхопився на ноги i, вибухнувши страшною лайкою, заприсягся, що жоден Артур Пiм iз тих, якi iснують у християнському свiтi, не примусить його спати, коли з пiвденного заходу вiе такий чудовий бриз. Я був здивований, як нiколи в своему життi, бо не знав, чого йому треба, i думав, що вiн геть утратив тяму вiд випитого вина та iнших трункiв. Одначе далi мiй друг заговорив цiлком розважливо. Мовляв, я вважаю, що вiн п’яний як чiп, але вiн тверезiсiнький. Йому просто обридло, провадив Огастес, валятися в лiжку, немов ледачий пес, у таку дивовижну нiч, i зараз вiн одягнеться й поiде прогулятися на човнi. Не знаю, що зi мною сталося, але не встиг мiй приятель вимовити цi слова, як я вiдчув неймовiрне збудження й радiсть, i його безумний намiр видався менi найрозумнiшим i найдотепнiшим у свiтi. Надворi завивав майже штормовий вiтер, i було дуже холодно – наближався кiнець жовтня. Одначе я пiдхопився з лiжка в поривi справжнього екстазу i заявив, що я теж не з полохливих, i менi обридло валятися в лiжку, як ледачому псу, i заради розваги я готовий утворити яку завгодно вихватку, i жоден Огастес Барнард iз Нантакета не звинуватить мене в боягузтвi.

Не гаючи часу, ми похапцем одяглися й побiгли до вiтрильника. Вiн стояв бiля старого напiвзогнилого причалу на дерев’яному складi «Ненкi i компанiя» i майже бився бортом об грубi колоди. Огастес стрибнув у човна й став вичерпувати воду, якоi набралося до половини бортiв. Закiнчивши з цим, ми пiдняли клiвер та грот i смiливо вийшли у вiдкрите море.

Вiтер, як я вже згадував, вiяв сильно й безперервно з пiвденного заходу. Нiч була ясна й холодна. Огастес сiв за стерно, а я стояв, тримаючись за щоглу, на палубi, над каютою. Ми мчали вперед дуже швидко – i жоден з нас не зронив i слова, пiсля того як ми вiдiйшли вiд причалу. Нарештi я запитав у товариша, яким курсом вiн збираеться пливти, i коли, на його думку, нам слiд повернути назад. Кiлька хвилин вiн насвистував, а потiм глузливо кинув:

– Я йду в море – а ти вертайся на берег, якщо бажаеш.

Подивившись на Огастеса, я помiтив, що, попри свою вдавану безтурботнiсть, вiн сильно збуджений. Я виразно бачив його у свiтлi мiсяця – обличчя в нього було бiлiше за мармур, а рука так тремтiла, що вiн ледь утримував нею румпель. Я зрозумiв, що з ним не все гаразд, i неабияк стривожився. На той час я дуже мало тямив в управлiннi човном i тепер цiлком залежав вiд мореплавного досвiду товариша. Вiтер раптом почав посилюватись, i ми стали вiддалятися вiд берега усе швидше, але я соромився виказати свiй страх i ще з пiвгодини зберiгав цiлковиту мовчанку. Нарештi я не витримав i сказав Огастесовi, що, мабуть, пора вертати назад, до берега. Як i першого разу, минуло не менше хвилини, поки вiн здобувся на вiдповiдь чи то вiдреагував на мою пропозицiю.

– А куди нам квапитися? – озвався вiн нарештi. – Ще маемо час. Далебi, маемо.

Десь такоi вiдповiдi я вiд нього й чекав, але в тонi, яким вiн вимовив цi слова, було щось таке, вiд чого мене опанував моторошний жах. Я знову окинув приятеля пильним поглядом. Губи в нього були мертвотно-блiдi, а колiна так тремтiли, що, здавалося, ноги от-от пiдiгнуться, й вiн упаде.

– Ради бога, Огастесе! – заволав я, не на жарт переляканий. – Тобi зле? В чому рiч? Що ти надумав?

– У чому рiч? – пробелькотiв вiн начебто з великим подивом i в ту ж таки мить випустив румпель i впав на дно човна. – Рiч у т-тому… я п-повертаю д-до б-берега… хiб-ба не б-бачиш?

I тут мене мов осяяло – я зрозумiв, що сталося. Я кинувся до Огастеса й пiдняв його. Вiн був п’яний – п’яний, як хлющ, – вiн не мiг стояти на ногах, не мiг розтулити рота, нiчого не бачив. Очi його оскляли; похоловши вiд розпачу, я випустив його з рук, i вiн, наче колода, знову впав у воду на дно човна. Менi стало очевидно, що пiд час гульнi вiн випив куди бiльше, нiж я думав, i його поведiнка в лiжку була наслiдком дрiмучого сп’янiння – у такому станi, як i в нападi божевiлля, жертва часто набувае здатностi поводитись як людина, що цiлком пануе над своiми почуттями. Одначе холодне нiчне повiтря зробило свою справу – нервове збудження вгамувалося пiд його впливом, до того ж мiй приятель почав невиразно усвiдомлювати небезпеку свого становища – i це прискорило катастрофу. Тепер Огастес повнiстю вiдключився, й не було найменшоi надii, що в найближчi години вiн прийде до тями.

Годi уявити, як перелякався я в ту мить. Виннi випари розвiялись, мною опанували страх i розгубленiсть. Я знав, що я не вмiю стернувати, що шалений вiтер та потужний вiдплив женуть нас до неминучоi загибелi. Десь позаду нас збирався шторм, а ми не мали нi компаса, нi провiзii; i було очевидно, що якщо не змiнимо курсу, то ще до свiтанку втратимо землю з виду. Цi думки i безлiч iнших, не менш моторошних, iз карколомною швидкiстю промчали крiзь мою свiдомiсть i на кiлька хвилин паралiзували мою волю. Майже зариваючись носом у бiле шумовиння, човен навально мчав уперед iз розпущеними вiтрилами – нi на клiверi, нi на гротi рифи не були взятi. На наше превелике щастя, хвилi не зламали стерно – адже Огастес, як я вже згадував, покинув румпель, а я був надто схвильований i навiть не подумав, що треба негайно сiсти на його мiсце. Та хоч як це дивно, човен тримався прямо, i помалу я трохи заспокоiвся i прийшов до тями. Але вiтер i далi посилювався, погрозливо завиваючи; i щоразу, коли нас пiдносило на гребiнь хвилi, море розбивалося об корму й заливало човен водою. Проте тiло в мене майже задерев’янiло, i я мало що вiдчував.

Нарештi я зiбрав останнi сили i, кинувшись на нiс човна, зiрвав грот. Як i слiд було сподiватися, вiтер пiдхопив вiтрило i перекинув його в море; намокши у водi, воно потягло за собою щоглу, мало не зламавши борт. Лише завдяки цiй невеличкiй катастрофi менi пощастило уникнути невiдворотноi загибелi. Хоча човен залишився пiд одним клiвером, вiн i далi мчав, гнаний вiтром; врядигоди на нього обвалювалися важкi хвилi, але найстрашнiша загроза минула. Я взявся за румпель i зiтхнув вiльнiше, бачачи, що для нас лишилася деяка можливiсть порятунку. Огастес лежав непритомний на днi, а що там набралося на цiлий фут води, то я став боятись, аби вiн не захлинувся; менi вдалося трохи пiдняти товариша i, обв’язавши його навкруг пояса мотузкою, я закрiпив ii до рим-болта на даху каюти i залишив його в сидячiй позi. Зробивши таким чином усе, що мiг зробити у своему збудженому станi, я зiбрався з духом i звiрився на Бога, сповнений рiшучостi мужньо зустрiти будь-яке випробування, що його пошле менi доля.

Та не встиг я прийняти це рiшення, як угорi над човном i навкруг нього заповнив усе повiтря страшний i протяжний зойк, нiби заверещала тисяча демонiв.

Нiколи, поки я живий, не забути менi, який моторошний жах заполонив мене в ту мить. Волосся на головi стало сторч, кров застигла в жилах, серце зупинилося. Я навiть не змiг задерти голову, щоб подивитися, звiдки долинуло те моторошне виття, а захитався й упав без тями на нерухоме тiло товариша.

Очунявши, я виявив, що лежу в каютi великого китобiйного корабля «Пiнгвiн», який iшов до Нантакета. Надi мною стояло кiлька людей, i Огастес, блiдий як смерть, старанно розтирав менi руки. Побачивши, що я розплющив очi, вiн радiсно скрикнув, а на суворих обличчях людей, якi стояли навкруг мене, з’явилися усмiшки; у декого в очах заблищали сльози. Незабаром прояснилася й загадка того, як нам пощастило залишитися живими. На нас наскочило китобiйне судно, котре, тримаючись круто до вiтру, прямувало до Нантакета на всiх вiтрилах, якi зважилося пiдняти, а отже, йшло майже пiд прямим кутом до нашого курсу. На вахтi було кiлька матросiв, усi вони дивилися вперед, але помiтили нашого човна лише тодi, коли уникнути зiткнення було неможливо, – крики, якими вони намагалися остерегти нас, коли побачили вiтрильника, i сповнили мене жахом. Величезний корабель, як менi розповiдали, переiхав через нас iз такою самою легкiстю, з якою наше суденце переiхало б через пташине перо – вiн навiть не уповiльнив ходу. Жодного крику не до-линуло з човна, який зазнав катастрофи, – тiльки почулося скреготiння, майже заглушене ревом вiтру та хвиль, поки наше вутле суденце, вже затоплене водою, за якiсь секунди протягло пiд кiлем корабля, котрий нас розчавив, – i все. Прийнявши наш вiтрильник (а з нього, як ви, певно, пам’ятаете, зiрвало щоглу) за покинуту й нiкому не потрiбну посудину, капiтан китобiйного корабля (капiтан Е. Т. В. Блок з Нью-Лондона) дав наказ iти своiм курсом, не звертаючи уваги на те, що сталося. Та, на наше щастя, двое з вахтових матросiв побожилися, що бачили в нашому суденцi бiля стерна людину, i ii, мабуть, ще можна врятувати. Спалахнула суперечка, i Блок роздратовано заявив, що «йому немае дiла до якоiсь яечноi шкаралупи, що заради такоi нiсенiтноi пригоди вiн не стане змiнювати курс корабля i якщо в тому коритi була людина, нiхто не винен у цьому, крiм неi самоi, – i хай собi йде на дно або до чортiв у пекло», ну й таке iнше в такому ж дусi. Тодi до суперечки втрутився Гендерсон, перший помiчник, справедливо обурений, як i всi матроси, бездушною жорстокiстю капiтана. Вiдчуваючи пiдтримку команди, вiн заявив Блоку, що той заслуговуе телiпатись на шибеницi i що вiн не виконае такого наказу, хай навiть його повiсять вiдразу по тому, як вони зiйдуть на берег. Помiчник капiтана твердим кроком рушив на корму, вiдштовхнувши Блока (той зблiд, але промовчав), i, схопившись за штурвал, рiшучим голосом наказав: «Завертай!» матроси кинулися на своi мiсця, i корабель здiйснив умiлий поворот. Усе це забрало близько п’ятьох хвилин, i мало хто вiрив у те, що вони встигнуть когось там урятувати, навiть якщо в човнi справдi були люди. Проте, як читачевi вже вiдомо, i я, й Огастес залишилися живi; смерть обминула нас, завдяки поеднанню двох щасливих i майже неймовiрних випадковостей – подiбне щастя люди благочестивi й мудрi приписують умисному втручанню божественного Провидiння.

Поки судно ще не забрало вiтер, перший помiчник капiтана звелiв спустити на воду шлюпку i стрибнув у неi разом з двома матросами – мабуть, тими самими, котрi запевнили, що бачили мене бiля стерна. Як тiльки вони вiдчалили вiд судна (мiсяць свiтив яскраво, як i ранiш), корабель круто нахилився пiд вiтер, i в ту саму мить Гендерсон, пiдхопившись зi свого сидiння, закричав веслувальникам, щоб вони табанили. Вiн не став нiчого пояснювати, тiльки нетерпляче повторював: «Табань! Табань!» З усiх сил матроси заходилися веслувати назад; але на той час корабель уже розвернуло, i вiн рвонувся вперед, хоча команда докладала неймовiрних зусиль, щоб прибрати вiтрила.

Зневаживши небезпеку, помiчник капiтана вхопився за ван-путенси на борту корабля, як тiльки змiг до них дотягтися. Судно знову рвучко нахилилося, оголивши правий борт майже до кiля, i тодi стало зрозумiло, чому помiчник капiтана звелiв матросам знову пiдiгнати шлюпку до корабля. На гладенькiй i блискучiй поверхнi днища (корпус «Пiнгвiна» був обшитий мiддю, i мiднi штаби крiпилися до дерева мiдними ж таки болтами) у якийсь незбагненний спосiб повисло людське тiло, яке билося об корпус за кожним порухом корабля. Пiсля кiлькох невдалих спроб, бо судно гойдалося, i перший-лiпший поштовх загрожував потопити шлюпку, мене нарештi визволили з небезпеки й пiдняли на борт – бо то було мое тiло. З’ясувалося, що якийсь болт зрушив iз мiсця, пропоров обшивку й вистромився назовнi, а коли нас протягувало пiд кораблем, я зачепився за нього й ось таким неймовiрним манером мене прикрiпило до днища. Голiвка болта пройшла крiзь комiр зеленоi сукняноi куртки, яка була на менi, крiзь задню частину шиi i вийшла назовнi мiж двома сухожиллями пiд правим вухом. Мене негайно поклали до лiжка, хоча я не подавав ознак життя. Хiрурга на борту не було. Зате капiтан поставився до мене дуже уважно – мабуть, хотiв загладити в очах команди свою жахливу поведiнку на самому початку цiеi пригоди.

Тим часом Гендерсон знову вiдчалив вiд корабля, хоча вiтер набрав майже ураганноi сили. Вже через кiлька хвилин йому почали траплятися уламки нашого човна, i незабаром один iз матросiв, котрi були з ним, став запевняти, що чуе крiзь рев урагану, як хтось кличе на допомогу. Це примусило вiдважних морякiв уперто провадити пошуки далi, i вони плавали там бiльше, нiж пiвгодини, хоча капiтан Блок знову й знову подавав сигнали повернутися, i кожна мить перебування на водi в такiй благенькiй шлюпцi таiла в собi смертельну небезпеку. Важко зрозумiти, чому крихiтне суденце не зазнало катастрофи в першу ж таки секунду. Одначе шлюпка була збудована дуже мiцно, спецiально для китобiйного промислу, й обладнана, як я мав згодом нагоду переконатися, повiтряними ящиками – на зразок рятувальних човнiв, що ними користуються на узбережжi Уельсу.

Пiсля марних пошукiв протягом згаданого часу вирiшили повернутися на корабель. Та не встигли дiйти цього висновку, як вiд темного предмета, що швидко проплив неподалiк, почувся слабкий крик. Вони погналися за тим предметом i незабаром пiдпливли до нього. То був палубний настил «Арiеля». Бiля нього з останнiх сил змагався з хвилями Огастес. Коли його стали втягувати в шлюпку, виявилося, що вiн прив’язаний мотузкою до дощок, якi трималися на плаву. Нагадаю, що це була та сама мотузка, одним кiнцем якоi я обв’язав Огастеса навкруг пояса, а другим примоцував до рим-болта, щоб утримати його в сидячiй позi; отже, цей запобiжний захiд у кiнцевому пiдсумку i врятував йому життя. Збудований «Арiель» був абияк, i коли його пiдiм’яло пiд себе велике судно, вiн одразу розвалився на шматки, а палубний настил, як i слiд було сподiватися, зiрвало, коли вода заповнила каюту, i разом з iншими уламками вiн сплив на поверхню; завдяки йому Огастес не пiшов на дно i в такий спосiб уникнув жахливоi смертi.

Минуло бiльше години пiсля того, як Огастеса пiдняли на борт «Пiнгвiна», перш нiж вiн змiг розповiсти про себе i зрозумiти, що ж власне сталося з нашим човном. Зрештою вiн цiлком оговтався i довго розповiдав про те, що вiдчував, коли його скинуло в море. Прийшовши до тями, вiн виявив, що з карколомною швидкiстю його закручуе у водяний вир, а навколо його шиi двiчi або тричi туго обмоталася мотузка. В наступну мить вiн вiдчув, що швидко пiдiймаеться на поверхню i, сильно стукнувшись головою об щось тверде, знову знепритомнiв. Очунявши вдруге, вiн уже мiг трохи мислити, хоча його свiдомiсть досi була затемнена, а думки плуталися. Тепер вiн зрозумiв, що потрапив у якусь катастрофу й опинився у морi, хоча рот у нього на поверхнi, й вiн мiг дихати, правда, з деяким зусиллям. Мабуть, у цей час палубний настил швидко гнало за вiтром, i вiн тягся за ним, лежачи спиною на водi. Отже, вiн мiг не боятися, що пiде на дно, поки йому вдаеться втриматися в такому положеннi. Незабаром хвиля кинула його на дошки, i вiн учепився в них, вряди-годи волаючи на допомогу. За кiлька хвилин до того, як його помiтили зi шлюпки Гендерсона, вiн, утративши останнi сили, не втримався за дошки, скотився у воду й вирiшив, що йому кiнець. За весь той час, поки Огастес змагався за життя, вiн так i не згадав нi про «Арiель», нi про подii, що привели його до трагiчноi розв’язки. Невиразне почуття жаху й розпачу цiлком заволодiло його свiдомiстю. Коли його нарештi пiдiбрали, вiн був без тями, i, як я вже згадував, минуло не менш години, поки вiн нарештi усвiдомив, що з ним сталося. Ну, а я повернувся до життя зi стану, близького до смертi, завдяки енергiйному розтиранню фланеллю, змоченою в гарячому лоi – цей метод запропонував Огастес, пiсля того як упродовж трьох iз половиною годин перепробували найрiзноманiтнiшi засоби. Рана в шиi, хоч i була бридка на вигляд, виявилася легкою i загоiлася досить швидко.

Витримавши один iз найжахливiших штормiв, якi траплялися бiля узбережжя, де стояв Нантакет, «Пiнгвiн» рiвно о дев’ятiй ранку ввiйшов у порт. Ми з Огастесом навiть устигли на снiданок, який, на наше щастя, трохи припiзнився в домi капiтана Барнарда, з огляду на вчорашню пиятику. Навряд чи хтось iз людей, якi зiбралися за столом, звернув увагу на наш жалюгiдний вигляд, бо всi були надто змученi з перепою – хоча вiд пильного ока нам би не пощастило приховати свiй стан. Школярi, одначе, здатнi творити чудеса, коли iм треба одурити старших, i, я переконаний, нi в кого з наших друзiв у Нантакетi не виникло найменшоi пiдозри в тому, що жахлива та неймовiрна iсторiя, розказана кiлькома матросами в мiстi про те, як вони налетiли в морi на невiдоме суденце й пустили його на дно з тридцятьма або сорока бiдолахами на борту, мала стосунок до «Арiеля», до мого приятеля чи до мене самого. Ми з Огастесом не раз потiм поверталися в розмовi до цiеi iсторii – i щоразу здригалися вiд жаху. Пiд час однiеi з таких розмов мiй друг щиро признався менi, що нiколи в життi не переживав такого болiсного переляку, як у ту мить, коли на борту нашого суденця раптом усвiдомив, що вiн смертельно п’яний, i вiдчув, що вiн летить у прiрву, на днi якоi клубочаться виннi випари.




Роздiл другий


З огляду на властивостi, притаманнi самiй людськiй природi, та на суспiльнi упередження й забобони, ми не здатнi робити слушних висновкiв навiть iз найочевиднiших подiй. Можна було б припустити, що катастрофа на зразок тiеi, про яку я щойно оповiв, надовго вiдiб’е в мене охоту вибиратися в морськi мандри. Навпаки, нiколи не вiдчував я такого палкого потягу до безумних пригод, без яких неможливе життя мореплавця, як через тиждень пiсля нашого чудесного порятунку. Цього короткого часового перiоду виявилося цiлком досить, щоб iз моеi пам’ятi стерлися похмурi барви недавньоi страшноi пригоди i в яскравому свiтлi постали всi ii збудливi мазки, вся ii мальовничiсть. Нашi розмови з Огастесом ставали усе частiшi i з кожним днем цiкавiшi. Його манера розповiдати про своi морськi пригоди (здебiльшого вигаданi, як я тепер здогадуюся) цiлком вiдповiдала моiй екзальтованiй вдачi i знаходила вiдгук у моiй палкiй, хоч i дещо трагiчнiй уявi. Дивно, що моя любов до морських мандрiв найдужче пробуджувалася тодi, коли вiн описував випадки найжахливiших страждань i розпачу. Свiтлi тони в його картинах мало мене хвилювали. Менi ввижалися корабельнi аварii i голод; смерть або животiння в полонi у кровожерливих дикунiв; життя в журбi та в сльозах на якiй-небудь похмурiй та голiй скелi посеред неозорого i незбагненного океану. Згодом мене запевняли, що такi видiння або жадання – бо видiння й справдi переходили в палкi жадання – властивi всiм людям, схильним до меланхолii, але в той час я сприймав iх як пророчi зблиски доленосних накреслень, що iм я мушу в якiйсь мiрi пiдкорятися. Огастес повнiстю перейнявся моiми настроями. Вельми ймовiрно, що наша iнтимна дружба мала наслiдком часткове взаемопроникнення характерiв.

Десь через пiвтора року пiсля того, як пiшов на дно «Арiель», компанiя «Ллойд i Реденберг» (якимсь чином пов’язана – так я думаю – з панами Ендербi з Лiверпуля) заходилася лагодити велику морську посудину, яка називалася «Дельфiн», та споряджати ii для полювання на китiв. То була стара калоша, яка навiть пiсля всього того, що з нею зробили, навряд чи стала придатна для плавання в океанi. Я не годен пояснити, чому вiддали перевагу саме цiй руiнi, адже компанiя мала в своему розпорядженнi куди кращi кораблi, але так воно було. Мiстера Барнарда призначили капiтаном, i Огастес збирався вирушити з ним. Поки бриг готували до плавання, мiй друг часто розводився про те, яка чудова нагода випадае менi здiйснити свою заповiтну мрiю. Вiн знайшов у менi цiлком прихильного слухача, але облагодити справу виявилося не так легко. Мiй батько не чинив менi опору – принаймнi вiдкрито, – але з матiр’ю сталася iстерика, тiльки-но я повiдомив ii про свiй намiр. А найприкрiшою несподiванкою було для мене те, що мiй дiд, на якого я покладав великi надii, заприсягся позбавити мене спадщини, якщо я ще хоч раз заговорю з ним на цю тему. Труднощi, одначе, не тiльки не загасили мое бажання, а навiть додали до жару вогню. Я постановив вийти в море, нехай там що, i, повiдомивши Огастеса про свое рiшення, разом з ним почав розробляти план дiй. Водночас нiкому з родичiв я бiльше нiчого не казав про свое бажання податися в морську подорож, а що видимо я весь свiй час вiддавав звичайним справам, то всi подумали, я зрiкся свого задуму. Згодом я часто згадував свою тодiшню поведiнку зi змiшаним почуттям невдоволення й подиву. Нахабне лицемiрство, за допомогою якого я йшов до здiйснення свого намiру i яким були просякнутi кожне мое слово i кожен мiй учинок протягом досить-таки тривалого часу, виявилося менi до снаги лише завдяки палким та непогамовним надiям, що з ними я чекав здiйснення давно виплеканоi мрii про морськi мандри.

Боячись, щоб мене не викрили, я з необхiдностi мусив майже всi справи полишити на Огастеса, який днями пропадав на борту «Дельфiна», наглядаючи за всiм тим, що робилося в батьковiй каютi та в трюмi. Проте ввечерi ми неодмiнно зустрiчалися, розповiдали один одному про подii дня i радились, як нам здiйснити свiй задум. У таких балачках минув майже мiсяць, а ми все не могли придумати плану, що обiцяв би певний успiх, аж якось Огастес повiдомив мене, що вiн нарештi все обмiзкував. У НьюБедфордi я мав родича, мiстера Росса, i вряди-годи гостював у нього по два-три тижнi. Бриг мав вийти в море десь у серединi червня (1827 року), i ми домовилися, що за день або два до його вiдплиття мiй батько одержить, як це не раз бувало, листа вiд мiстера Росса, котрий запросить мене приiхати i провести тижнiв зо два з його синами Робертом i Емметом. Огастес пообiцяв, що сам напише листа i доставить його за адресою. Отже, я вийду з дому, нiби йдучи до Нью-Бедфорда, а Огастес мене перестрiне й вiдведе на борт «Дельфiна», де вiн заздалегiдь обладнав для мене сховище. Воно буде, як запевнив мене Огастес, достатньо зручним, i я пересиджу там кiлька днiв, протягом яких менi не можна нiкому показуватися на очi. А коли бриг вийде у вiдкрите море i вже нiхто не зважиться повернути його назад, тодi мене, як сказав Огастес, переселять до каюти з усiма вигодами, а щодо батька, то вiн тiльки посмiеться з нашоi витiвки. А потiм нам, звичайно, зустрiнеться не один корабель, з яким я пошлю листа й повiдомлю своiм батькам про все, що сталося.

Та ось настала й середина червня – наближався день вiдплиття. Листа було написано й доставлено за адресою, i в понедiлок уранцi я вийшов iз дому, прямуючи на пакетбот, що вирушав до Нью-Бедфорда, як гадали моi батьки. Одначе я подався прямо до Огастеса, який чекав мене за рогом вулицi. Наш первiсний задум полягав у тому, що я ховатимуся де-небудь, аж поки смеркне, а тодi ми доберемося на борт корабля; та оскiльки, на наше щастя, стояв густий туман, ми постановили не гаяти часу i зробити це негайно. Огастес рушив до пристанi, а я йшов за ним трохи вiддалiк, закутаний у грубий матроський плащ, який вiн менi принiс, щоб мене, бува, не впiзнали. Та тiльки-но ми завернули за другий рiг, бiля колодязя мiстера Едмунда, як хто, ви гадаете, постав передi мною, дивлячись менi просто в обличчя? Та не хто iнший, як старий мiстер Петерсон, мiй рiдний дiд.

– Щоб я пропав, Гордоне! – вигукнув вiн пiсля довгоi паузи. – Невже це ти? Але нащо ти надяг на себе це брудне шмаття, i в кого ти його взяв?

– Ви помиляетеся, сер! – вiдповiв я хрипким, як у старого пияка, голосом i, враховуючи надзвичайну вагу моменту, прикинувся вкрай ображеним та обуреним. – По-перше, я нiякий не чортiв Гордон, а по-друге, я не дозволю першому-лiпшому волоцюзi називати мiй новий плащ брудним шматтям!

Далебi, я мало не зареготав, побачивши, як дивно повiвся старий джентльмен, дiставши цю промовисту вiдсiч. Вiн поточився на два або три кроки, спершу зблiд як крейда, потiм почервонiв як рак, зсунув на лоб окуляри, знову опустив iх на перенiсся i, пiднявши парасольку, кинувся на мене. Одначе на пiвдорозi став як укопаний, начебто йому сяйнула несподiвана думка; i, круто обернувшись, пошкутильгав геть вулицею, трусячись вiд лютi й бурмочучи крiзь зуби:

– Чортiвня та й годi… Треба новi окуляри… якийсь жевжик видався менi Гордоном… Щоб вiн згинув, отой Том довготелесий – нiкчемне ледащо!

Пiсля цiеi ризикованоi зустрiчi ми просувалися вперед куди обережнiше i без пригод дiйшли до пристанi. На борту «Дельфiна» було лише двое чи трое матросiв, та й тi щось робили бiля носового кубрика. Капiтан Барнард, як ми знали, був зайнятий у конторi компанii «Ллойд i Реденберг» i мав залишатися там до пiзнього вечора – отже, його появи ми могли не боятися. Огастес перший спустився по трапу, а незабаром проскочив за ним i я, матросами не помiчений. Ми вiдразу пробралися до кают-компанii. Там не було нiкого. Кают-компанiя виявилася опорядженою з великим комфортом, що рiдко бувае на китобiйних суднах. У неi виходили чотири чудовi окремi каюти з широкими зручними койками. Я побачив там також велику пiч i напрочуд пухкий коштовний килим, що застеляв пiдлогу i в салонi, i в каютах. Висота стелi досягала семи футiв – одне слово, тут було куди просторiше i зручнiше, нiж я мiг сподiватися. Огастес, одначе, не дав менi роздивитися все як слiд, бо наполягав, щоб я зачаiвся у сховку якомога швидше. Вiн провiв мене у свою каюту, яка мiстилася по правому борту брига, впритул до перегородки. Коли ми туди увiйшли, вiн зачинив дверi й узяв iх на засув. Менi здалося, я нiколи не бачив затишнiшоi кiмнатки, нiж та, де ми опинилися. Вона була футiв у десять завдовжки i мала лише одну койку, широку та зручну, як i тi, що про них я вже згадував. У тiй частинi каюти, яка прилягала до перегородки, був вiльний простiр площею в чотири квадратнi фути, де стояв стiл, стiлець i висiли полицi, заставленi книжками, переважно про плавання та далекi мандри. В кiмнатi було чимало й iнших вигод, серед яких менi запам’ятався великий ящик iз льодом, де, як показав менi Огастес, зберiгалося чимало смачних наiдкiв i трункiв.

Потiм мiй друг надавив суглобами пальцiв на рiжок килима в кутку каюти i сказав, що частина настилу – близько шiстнадцяти квадратних дюймiв – тут акуратно вирiзана i знову припасована на мiсце. Коли вiн натис на краечок випиляного квадрата, той трошки пiднявся, i вiн пiдсунув пiд нього палець. У такий спосiб Огастес пiдняв ляду (килим тримався на нiй завдяки мебльовим цвяхам), i вiдкрився люк, що вiв до кормового трюму. Огастес запалив фосфорним сiрником свiчечку й, поставивши ii в потайний лiхтар, спустився в люк, покликавши мене за собою. Я полiз за ним, i вiн за допомогою цвяха, вбитого з внутрiшнього боку, опустив ляду, причому килим, як легко здогадатися, зайняв первiсне положення на пiдлозi каюти, приховавши слiди люка.

Лiхтар зi свiчечкою всерединi вiдкидав таке слабке свiтло, що я з великими труднощами пробирався крiзь безладно наваленi купи всiлякоi всячини, йдучи майже навпомацки. Незабаром, правда, моi очi пристосувалися до сутiнi, i я став просуватися вперед бiльш упевнено, тримаючись за полу Огастесовоi куртки. Пролiзши, часто навкарачки, крiзь безлiч вузьких проходiв, ми нарештi пiдiйшли до окутого залiзом ящика, схожого на тi, в яких перевозять фаянс. Вiн був футiв чотири заввишки, повних шiсть футiв завдовжки, але дуже вузький. На ньому лежали двi порожнi бочки з-пiд китового жиру, поверх яких височiла аж до палуби купа солом’яних мат. А навкруги тiснилися в хаотичному безладдi, громадячись до палуби-стелi, всiлякi причандали корабельного господарства та купи найрозмаiтiших кошикiв, клiтей, барил i тюкiв, i те, що ми таки зумiли знайти прохiд до цього ящика, тепер здавалося майже чудом. Згодом я довiдався, що Огастес умисне так щiльно напакував трюм, прагнучи якнайлiпше мене сховати, причому вiн працював лише з одним помiчником, який у плавання не йшов.

Мiй товариш показав менi, що одну торцеву стiнку ящика можна вiдкрити. Вiн ii вiдсунув, i я заглянув усередину. Мене опанував радiсний подив: дно ящика застеляв матрац, знятий з каютноi койки, i тут-таки я побачив усi предмети першоi необхiдностi, якi можна було розмiстити в такому замкнутому просторi, водночас залишивши досить мiсця, щоб я мiг розташуватися, – або сидячи, або лежачи на повен зрiст. Серед тих речей було кiлька книжок, перо, чорнило, папiр, три ковдри, великий глек iз питною водою, барильце морських сухарiв, три або чотири величезнi болонськi ковбаси, здоровенний окiст шинки, засмажена бараняча нога i з пiвдесятка пляшок мiцних трункiв та лiкеру. Я негайно вступив у володiння своею крихiтною оселею, i, думаю, в ту мить я пережив куди бiльшу втiху, анiж будь-який монарх, котрий уперше входить у свiй палац. Огастес пояснив менi, як закрiплювати вiдсунуту стiнку ящика, а потiм, опустивши свiчку до самого настилу, показав кiнець темноi мотузки, що там лежала. Ця мотузка, пояснив вiн, тягнеться вiд мого сховку через усi покрученi проходи мiж вантажем прямо до ляди, що вiдкриваеться в його каюту, i закрiплена там до цвяха, вбитого в дно трюма якраз пiд люком. Завдяки цiй мотузцi я матиму змогу вибратися звiдси без його допомоги, коли якийсь непередбачений випадок спричинить таку необхiднiсть. Пiсля чого Огастес пiшов, залишивши менi сiрники, лiхтар iз чималим запасом свiчок i пообiцявши навiдувати мене щоразу, коли щаститиме прослизнути сюди непомiченим. Це сталося сiмнадцятого червня.

Наскiльки я мiг визначити, я провiв у своему сховку три днi i три ночi, майже не вилiзаючи з ящика i лише двiчi розiм’яв м’язи, випроставшися на весь зрiст мiж двома клiтями, якраз навпроти своiх дверцят. Протягом усього того часу Огастес не з’являвся; та це не надто мене непокоiло, бо я знав, що бриг мае вийти в море з хвилини на хвилину, i в передвiдчальнiй метушнi йому нелегко вигадати вiльний час, щоб спуститися до мене. Нарештi я почув, як пiднялася й опустилася ляда, i незабаром Огастес погукав мене тихим голосом, запитавши, чи у мене все гаразд i чи не треба менi чогось.

– Нiчого не треба, – вiдказав я. – Я влаштований тут з усiма вигодами. Коли вiдчалюемо?

– Ми знiмаемося з якоря менш як за пiвгодини, – вiдповiв вiн. – Я прийшов сказати тобi про це, щоб ти не хвилювався через мою вiдсутнiсть. Я тепер не скоро зумiю вигадати час i навiдати тебе – можливо, мене не буде днiв три або й чотири. Нагорi все гаразд. Коли я вилiзу звiдси й закрию ляду, ти проберися по мотузцi сюди, де стирчить цвях. Я залишаю тут свого годинника – вiн тобi згодиться, щоб стежити за часом, адже денне свiтло сюди не проникае. Ти, мабуть, i зараз точно не знаеш, скiльки просидiв у цiй могилi… Лише три днi, сьогоднi двадцяте. Я принiс би годинника до твоеi халабуди, але боюся, мене почнуть шукати.

I з цими словами мiй друг вилiз нагору.

Десь через годину пiсля того, як Огастес пiшов, я нарештi виразно вiдчув, що бриг рухаеться, i привiтав себе зi щасливим початком подорожi. Цiлком задоволений, я вирiшив нiчим не перейматися i чекати природного розвитку подiй, адже рано чи пiзно менi дозволять помiняти ящик на просторiше, хоча навряд чи зручнiше каютне помешкання. Першою моею турботою було забрати годинника. Залишивши свiчку запаленою, я взявся за мотузку i рушив у темрявi навпомацки крiзь лабiринт незлiченних проходiв, причому не раз виявляв, що, подолавши досить велику вiдстань, опинявся за кут або за два вiд вихiдноi точки. Нарештi я дiстався до цвяха, знайшов предмет свого пошуку i цiлим та неушкодженим повернувся назад.

Потiм я переглянув книжки, якi так дбайливо пiдiбрав для мене мiй друг, i вибрав розповiдь про експедицiю Льюiса та Кларка до гирла Колумбii. Деякий час я читав iз цiкавiстю, потiм мене розiбрала дрiмота, i, обережно погасивши свiчку, я заснув безтурботним сном.

Прокинувшись, я нiяк не мiг зiбратися з думками, i минув якийсь час, перш нiж у мене в свiдомостi прояснiли всi розмаiтi обставини мого становища. Потроху, одначе, я пригадав усе. Запаливши сiрника, я глянув на годинник; але годинник зупинився, й, отже, не було нiякоi змоги довiдатися, довго я спав чи недовго. Моi руки й ноги зовсiм занiмiли, i я мусив розiм’яти м’язи, випроставшись на повен зрiст мiж клiтями. Зненацька я вiдчув вовчий апетит i згадав про холодну баранину, що ii покуштував перед тим, як заснути, i вона тодi видалася менi чудовою. Та яке було мое здивування, коли я виявив, що м’ясо геть зiпсувалося i немилосердно смердить! Ця обставина мене неабияк стривожила, бо я пов’язав ii iз сум’яттям у головi пiсля пробудження i почав здогадуватися, що проспав, мабуть, незвичайно довго. До цього, певне, прямо спричинилося затхле повiтря в трюмi, що в кiнцевому пiдсумку могло призвести до дуже й дуже серйозних наслiдкiв. Голова розколювалася вiд болю, я мав таке вiдчуття, нiби кожен подих завдае менi болю, i взагалi мене опанували найпохмурiшi передчуття. Проте я не наважувався викрити себе, вiдкривши ляду чи в iнший спосiб, i, накрутивши годинника, вирiшив чекати, поки зможу.

Протягом наступноi нестерпно гнiтючоi доби нiхто не прийшов мене визволити, i я не мiг не докоряти Огастесовi за таку неуважнiсть до друга. Та найдужче мене непокоiло те, що води в моему глеку залишилося близько половини пiнти, а я страждав вiд спраги, наiвшись вудженоi ковбаси, коли виявив, що моя баранина протухла. Мене опанував неспокiй, i я втратив iнтерес до книжок. Крiм того, мене весь час змагав сон, i я тремтiв на думку, що пiддамся цiй спокусi, адже в задушливому повiтрi трюму на мене могла чигати грiзна небезпека, наприклад, смерть вiд чадного газу. Тим часом я зрозумiв, що ми вже у вiдкритому океанi, – бриг сильно гойдало, а настирливе гудiння, яке долiтало начебто дуже здалеку, дало менi знати, що розiгралася неабияка буря. Я не мiг збагнути, чому Огастес не з’являеться так довго. Було очевидно, що вiдiйшли ми вiд берега далеко, i я мiг би вже пiднятися нагору. З ним могло, звичайно, що-небудь статися, але я не мiг придумати жодноi причини, чому вiн не визволяе мене з моеi темницi, – хiба що несподiвано помер або впав за борт, але я не бажав навiть припустити такого. А може, нас затримали супротивнi вiтри, i ми ще перебували досить близько вiд Нантакета. Одначе й це припущення довелося вiдкинути; бо в такому разi бригу довелося б часто робити крутi повороти, лягаючи то на правий борт, то на лiвий; але корабель постiйно хилився на лiвий борт, з чого я задоволено вiдзначив, що з корми справа задував незмiнний бриз, i ми йдемо, не вiдхиляючись вiд курсу. Ну, а якби й справдi ми досi перебували надто близько вiд нашого острова, то чому б Огастесовi не прийти й не сказати менi про це? Отак мiркуючи про труднощi своеi невеселоi самоти, я постановив зачекати ще двадцять чотири години, i якщо допомога не з’явиться, то пробратися до люка або спробувати переговорити з другом, або принаймнi ковтнути свiжого повiтря крiзь отвiр i запастися питною водою в його каютi. Одначе десь на цiй думцi я, попри неймовiрнi зусилля не спати, поринув не так у сон, як у стан глибокого зацiпенiння. Моi марення були такi страшнi, що годi описати. Начебто всi жахливi прояви i примари разом накинулися на мене. То бридкi й лютi демони душили мене, придавивши величезними подушками. То велетенськi змii обмотували мене тугими кiльцями, пильно дивлячись менi в обличчя очима, в яких спалахували зловiснi вогники. Потiм передi мною простелилася безкрая пустеля – дика, моторошна, позбавлена всього живого. Повсюди, куди сягало око, здiймалися у височiнь грубезнi стовбури голих, безлистих дерев. Їхне корiння було сховане пiд неозорими болотами з густо-чорною, застояною i гидкою водою. I, здавалося, тi дивнi дерева мали в собi щось людське – вони вимахували кощавими руками, вони благали мовчазливi води пощадити iх рiзкими пронизливими голосами, сповненими нестерпноi муки розпачу. Потiм картина змiнилася – я стояв, голий i самотнiй, посеред випалених жарким сонцем пiскiв Сахари. Бiля моiх нiг розлiгся лютий i грiзний лев. Зненацька його очi розплющилися, й дикий погляд упав на мене. Вигнувшись усiм тiлом, вiн пiдхопився на ноги й ощирив страшнi iкла. В наступну мить з його вогненно-червоноi пащi вихопився рик, подiбний до грому небесного, i я мов пiдкошений впав на землю. Задихаючись вiд жаху, я нарештi зрозумiв, що почасти прокинувся. Отже, мiй сон не був насправдi сном. Бо я нарештi майже цiлком очуняв, а страшнi випробування не припинилися. На моiх грудях лежали важкi лапи величезного й аж нiяк не примарного страховища… Його гаряче дихання лоскотало менi вухо… Грiзнi бiлi iкла блищали в темрявi…

Якби навiть мое життя тисячу разiв залежало вiд того, чи ворухнуся я або вимовлю бодай слово, то й тодi я не змiг би нi поворухнутися, нi заговорити. Невiдомий звiр лежав у тiй самiй позi, не роблячи поки що спроби роздерти мене, а я почував себе пiд ним цiлком безпорадним i, як менi здавалося, був на волосинку вiд смертi. I душевнi, й фiзичнi сили покинули мене – i я гинув, гинув лише вiд страху. Мiй мозок скаламутився… Мене занудило… очi заволокло туманом, i навiть палахкотючi зiницi надi мною потьмянiли. Зробивши останне надлюдське зусилля, я нарештi ледь чутно прошепотiв Ім’я Господне i наготувався смиренно вмерти. Мiй шепiт, здавалося, пробудив у невiдомого звiра зачаену лють. Вiн навалився на мене всiею своею вагою, але який був мiй подив, коли, тихо й протяжно заскавулiвши, вiн заходився лизати менi обличчя й руки з щирим завзяттям, з найнесподiванiшими проявами любовi й радостi! Я був приголомшений, я розгубився, але хiба я мiг забути, як по-особливому пiдвивае мiй песньюфаундленд Тигр, як по-чудному вiн лащиться! То був вiн. Я вiдчув приплив кровi до скронь – запаморочливе й могутне вiдчуття полегкостi та повернення до життя. Я поквапно пiдхопився з матраца, на якому лежав, i, мiцно обнявши вiрного супутника й друга, полегшив свою зневiрену душу в потоках палких розчулених слiз.

Коли я пiдвiвся з матраца, моi думки, як i пiсля першого пробудження, були невиразнi й плутанi. Протягом довгого часу я не мiг збагнути, де я е i що зi мною дiеться; але зрештою – дуже й дуже помалу – здатнiсть мiркувати повернулася до мене, i я поновив у пам’ятi деякi обставини, пов’язанi з моiм становищем. Але менi так i не вдалося збагнути, звiдки взявся тут Тигр, i пiсля того як я розглянув та вiдкинув безлiч припущень, я мусив задовольнитися радiсним усвiдомленням, що вiн зi мною й вiдтепер дiлитиме мою гнiтючу самоту та втiшатиме мене своiми ласками. Бiльшiсть людей люблять своiх собак, але до Тигра я плекав почуття набагато палкiше, нiж то звичайно бувае, i, думаю, жодне живе створiння не заслуговувало цього бiльше, нiж вiн. Сiм рокiв був вiн моiм нерозлучним товаришем i дуже часто проявляв тi благороднi якостi, за якi ми так цiнуемо друзiв-тварин. Я врятував його малим цуценятком, видерши з лап у малого негiдника, який хотiв його втопити i вже накинув йому на шию зашморг, а вже дорослим собакою, десь рокiв через три, вiн повернув менi борг вдячностi – врятував мене вiд палицi вуличного грабiжника.

Намацавши годинника, я притулив його до вуха i з’ясував, що вiн знову зупинився. Але це мене анiтрохи не здивувало, бо мiй хворобливий стан свiдчив, що, як i попереднього разу, я проспав дуже довго, але скiльки точно, я, звичайно, знати не мiг. У мене почалася гарячка, нестерпно мучила спрага. Я став мацати рукою навколо ящика, шукаючи глек, де ще залишалося трохи води, але в мене не було свiтла, бо свiчка згорiла до самого гнiзда в лiхтарi, а коробка з сiрниками теж заподiлася невiдомо куди. Нарештi я знайшов глека, але вiн був порожнiй; очевидно, Тигр не змiг опертися спокусi й вихлебтав воду, а також зжер рештки баранини – я знайшов бiля входу в ящик гладенько обгризену кiстку. За протухлим м’ясом жалкувати не випадало, але подумавши про те, що в мене не лишилося нi краплi води, я геть занепав духом. Я так ослаб, що вiд найменшого поруху чи зусилля мене тiпало, наче в лихоманцi. На додачу до моiх напастей бриг шалено гойдало i нахиляло на всi боки, i бочки з-пiд китового жиру, якi лежали на моему ящику, здавалося, от-от обваляться й загородять единий вихiд iз мого сховку. Крiм того, я страшенно мучився вiд нападiв морськоi хвороби. Всi цi обставини сповнили мене рiшучiстю пробратися, попри всi перешкоди, до люка i просити допомоги, перш нiж я втрачу останнi сили й узагалi не зможу рушити з мiсця. Прийшовши до такого рiшення, я знову став нишпорити рукою в пошуках сiрникiв та свiчок. Коробку з сiрниками я кiнець кiнцем таки намацав, але свiчок там, де я iх сподiвався знайти, не виявилося (хоча я дуже добре запам’ятав мiсце, куди iх поклав), i тому я поки що припинив пошуки i, звелiвши Тигровi лежати тихо, негайно подався в дорогу до люка.

Тiльки вибравшись у цю подорож, я збагнув, який я став кволий. Менi доводилося докладати неймовiрних зусиль, щоб бодай помалу просуватися вперед, i я повз рачки, але раз у раз руки й ноги в мене пiдламувались, i тодi я лежав по кiлька хвилин у станi, близькому до цiлковитоi непритомностi, знесилено припавши обличчям до пiдлоги. I все ж таки я повз i повз уперед, помалу-потроху, долаючи моторошний страх, що ось-ось знепритомнiю в одному з вузьких, покручених проходiв помiж купами всiлякого корабельного припасу, й у такому разi мене чекае певна смерть. У якусь таку мить, зiбравши останнi сили, я рвонувся вперед i з розгону вдарився лобом об гострий рiжок окутоi залiзом клiтi. Удар оглушив мене лише на кiлька секунд; але, очунявши, я на свiй превеликий розпач, виявив, що внаслiдок рвучкоi i шаленоi хитавицi клiть упала згори й повнiстю перегородила прохiд. Я був геть виснажений i не мiг зрушити ii з мiсця бодай на дюйм, так щiльно вклинилася вона мiж ящиками та всiляким корабельним вантажем. Через те, попри мою кволiсть, менi не лишалося iншого виходу, як або вiдiйти вiд мотузки, що вказувала дорогу до люка, й пошукати нового проходу, або перелiзти через перешкоду й рушати далi вже по той бiк клiтi. Перший варiант таiв у собi надто багато труднощiв та небезпек, i я затремтiв на саму думку про нього. Слабкий тiлом i духом, я неминуче заблукаю, якщо зважуся на таку спробу, i безславно загину в бридких, похмурих лабiринтах трюму. Тому я не став вагатися i, зiбравши рештки сили, мужностi та волi, поклав, наскiльки зумiю, спробувати перелiзти через клiть.

Я звiвся на ноги, щоб здiйснити свiй задум, але побачив, що передi мною стояло куди тяжче завдання, нiж я собi уявляв. Обабiч вузького проходу громадилися справжнi кучугури всiлякоi важкоi поклажi, i найменша моя похибка могла призвести до того, що все це обвалилося б менi на голову; ну а якби цього лиха не трапилося, то, вельми ймовiрно, такий обвал мiг статися трохи згодом, i коли я повертатимуся назад, то опинюся перед новою перешкодою, подiбною до тiеi, яка височiла передi мною тепер. Клiть була громiздка, висока й гладенька – нiде навiть поставити ногу. Марно, до чого тiльки не вдаючись, намагався я дотягтися до верху, маючи слабку надiю потiм пiдтягнутися на руках. Та якби менi й пощастило вхопитися за що-небудь, я однаково не знайшов би в собi сили перелiзти через клiть, та воно, мабуть, i краще, що всi моi спроби зазнали невдачi. Кiнець кiнцем, коли останнiм вiдчайдушним зусиллям я намагався бодай трохи пiдсунути клiть, я вiдчув, як на обернутiй до мене стiнцi щось забринiло. Нетерпляче обмацавши рукою дошки, я виявив, що одна з них, дуже широка, розхиталася. За допомогою складаного ножика, який, на щастя, був зi мною, менi вдалося пiсля неабияких трудiв вiдiрвати ii зовсiм. I коли я пролiз крiзь отвiр, то, на свою превелику радiсть, виявилося, що з протилежного боку дощок немае – одне слово, клiть лежала боком, i я пролiз крiзь днище, а верх був вiдкритий. Я рушив далi, тримаючись за мотузку, i дiстався до цвяха, бiльше не зустрiвши на своему шляху якихось помiтних перешкод. Серце мое лунко калатало, коли я став на ноги й обережно натис на ляду. Проте всупереч моiм сподiванням вона не пiддалася, i я натис бiльш рiшуче, все ще остерiгаючись, що в Огастесовiй каютi може бути хто-небудь чужий. Та, на мiй превеликий подив, ляда навiть не ворухнулася, i я вiдчув неспокiй, бо знав, що ранiше вiдкривалася вона дуже легко. Тодi я штовхнув ляду по-справжньому – вона сидiла так само мiцно; уперся в неi з усiеi сили – вона не пiддалася; нарештi натис на неi з гнiвом, люттю, розпачем – наслiдкiв нiяких. Попри моi найвiдчайдушнiшi зусилля, ляда досi навiть не зворухнулася – отже, менi стало очевидно, що або отвiр було виявлено й надiйно забито цвяхами, або на ляду навалили тяжкий вантаж, зрушити який дарма було й сподiватися.

Невимовний жах i тривога опанували мене. Марно шукав я ймовiрне пояснення, чому так сталося, що мене поховали в оцiй гробницi. Я не мiг вигадати нiчого правдоподiбного й, упавши на пiдлогу, пiддався найпохмурiшим роздумам: уява малювала менi страшнi картини моеi загибелi вiд спраги, голоду, задухи – i то в найближчому часi. Мене було поховано живцем.

Нарештi я трохи оговтався, зiбрався з духом i, звiвшись на повен зрiст, став обмацувати ляду пальцями, шукаючи в нiй розколину або шпарку. Я знайшов кiлька таких шпарин i дуже ретельно обдивився iх, чи не пропускають вони бодай трохи свiтла з каюти, але свiтла не було. Тодi я став тицяти лезом ножа в одну розколину, в iншу i всюди кiнчик упирався в щось тверде. Дряпнувши лезом по тому твердому, я з’ясував, що там лежить масивна залiзна рiч, а що лезо ковзало то вгору, то вниз, коли я проводив ним по невiдомiй штуковинi, то я дiйшов висновку, що то мае бути якiрний ланцюг. Менi лишався один вихiд – повернутись у свое лiгво i там або змиритися iз сумною долею, або спробувати заспокоiтись i розробити план порятунку. Я негайно подався у зворотну путь i, здолавши чимало перешкод, дiстався до свого сховку. Коли я влiгся на матрацi, виснажений до краю, Тигр усiм тiлом простягся поруч i став лащитися, начебто хотiв утiшити мене в моему горi та стражданнi й переконати, щоб я не впадав у розпач.

Незвичайнiсть його поведiнки зрештою привернула мою увагу. Вiн то протягом кiлькох хвилин облизував менi обличчя й руки, то задирав голову i тихенько скавулiв. А коли я простягував до нього руку, вiн щоразу перекидався догори черевом i пiднiмав лапи вгору. Це повторювалося знову i знову i тому видалося менi дивним, i я мiг знайти пояснення такiй поведiнцi свого собаки. Здавалося, його щось мучить, i я подумав, чи не пораненим вiн, бува; я уважно обдивився його лапи, беручи iх у руки, одну, потiм другу, але не знайшов на них жодноi подряпини. Вирiшивши, що пес дуже зголоднiв, я дав йому чималий кусень шинки, i вiн жадiбно його зжер – але потiм усе одно поновив своi незбагненнi викрутаси. Наступною моею думкою було, що, як i я, вiн мучиться спрагою, i я вже утвердився в цьому припущеннi, коли раптом менi сяйнуло, що досi я оглянув лише його лапи, а рана, можливо, десь у нього на тiлi або головi. Я ретельно обмацав йому голову – нiчого. Одначе, коли провiв долонею по спинi, то помiтив, що шерсть у нього настовбурчена по лiнii, яка охоплювала тулуб. Помацавши там пальцем, я виявив шворку i незабаром з’ясував, що собака обв’язаний. Унаслiдок подальших пошукiв я натрапив на клаптик паперу, на дотик поштового. Шворка була протягнута крiзь папiрець, прилаштований пiд лiвою лопаткою собаки.




Роздiл третiй


У мене тут-таки промайнула думка, що папiрець – цидулка вiд Огастеса; мабуть, якийсь непередбачений нещасливий випадок не дозволив йому вирятувати мене з моеi в’язницi, й вiн удався до цього способу, щоб повiдомити мене про те, як iдуть справи. Тремтячи вiд нетерпiння, я розпочав новi пошуки – цього разу намагався намацати коробку сiрникiв та свiчки. У мене був невиразний спогад, що, перш нiж заснути, я акуратно поклав iх до якоiсь схованки; i навiть перед тим, як вирушити в подорож до люка, я ще точно пам’ятав, де саме поклав iх. Але тепер я марно намагався пригадати мiсце i згаяв цiлу годину на марнi й нервовi пошуки – нiколи досi не переживав я такого болiсного стану тривожноi напруги. Аж нарештi, коли, висунувши з ящика голову, я почав мацати руками бiля баласту, я помiтив слабке свiтiння десь у напрямку стерна. Страшенно здивований, я спробував туди доповзти, бо спершу менi видалося, що свiтиться всього за кiлька футiв вiд мене. Та щойно я зрушив з мiсця, як свiтло пропало з виду, i, щоб знову його побачити, менi довелося, обмацуючи язик, повернутися на попередне мiсце. Обережно нахиляючи голову то в той бiк, то в той, я з’ясував, що коли повiльно, не вiдриваючи погляду вiд свiтла, просуватися в напрямку, протилежному тому, куди я спершу подався, то можна наблизитися до нього, не втрачаючи його з виду. Зрештою я таки туди дiстався (протиснувшись крiзь безлiч вузьких покручених проходiв) i з’ясував, що свiтяться уламки моiх сiрникiв, якi валялися в порожнiй, перекинутiй на бiк бочцi. Не встиг я здивуватися, звiдки вони тут взялися, як моя рука намацала двi чи три грудочки воску, що явно побували в собачiй пащi. Я вiдразу все зрозумiв: Тигр пожер усi моi свiчки, i тепер я нiколи не зможу прочитати Огастесову цидулку. Залишки воску змiшалися з усяким смiттям у бочцi i, втративши надiю добути з них бодай якусь користь, я покинув iх там, де вони були. Одначе я дбайливо зiбрав уламки сiрникiв – iх залишилося два чи три – i, здолавши неабиякi труднощi, повернувся до свого ящика, де весь цей час лежав Тигр.

Що менi робити далi, я не знав. У трюмi було так темно, що я не бачив своеi руки, навiть пiдносячи ii до очей. Я ледве мiг розгледiти клаптик бiлого паперу, i то я зовсiм не бачив його, коли дивився на нього прямо; лише дивлячись на нього мовби краечком сiтчастоi оболонки, тобто скошуючи очi, я розрiзняв якусь тьмяну бiлiсть на тлi непроглядноi чорноти. Можете собi уявити, який морок панував у моiй темницi! Отже, цидулка вiд друга, якщо то справдi була цидулка, завдала менi лише зайвоi прикростi, даремно розтривоживши мiй i без того ослаблений та збентежений розум. Марно перебирав я подумки безлiч найбезглуздiших способiв роздобути свiтло – щось подiбне могло б примаритися в жаскому снi курцевi опiю, – кожен такий спосiб окремо i всi вони заразом видаються сновидцевi то надзвичайно слушними, то цiлком безглуздими, залежно вiд того, чи то бере гору схильнiсть до фантазii, чи перемагае здатнiсть мiркувати тверезо. Нарештi промайнула думка, що видалася менi цiлком розумною, i я мав усi пiдстави здивуватися, чому не натрапив на неi ранiше. Я поклав папiрець на палiтурку книжки i висипав на нього всi рештки фосфору вiд сiрникiв, якi зiбрав у бочцi. Потiм швидко, але рiвномiрно заходився розтирати все це долонею. Негайно по всiй поверхнi паперу поширилося ясне свiтiння i якби на тому клаптику було щось написано, розiбрати лiтери, я певен, не становило б найменших труднощiв. Одначе на паперi не з’явилося жодного слова – я бачив тiльки неприемну, вiдразливу бiлiсть; за кiлька секунд свiтiння згасло, знову все злилося в непроглядну чорноту, й серце в мене болiсно стислося.

Я вже не раз згадував про те, що останнiм часом мiй розум перебував у станi, близькому до божевiлля. Були, звичайно, короткочаснi перiоди цiлковитоi ясностi думки, навiть духовноi активностi, але не часто. Не слiд забувати, що протягом багатьох днiв я вдихав застояне повiтря наглухо закритого трюму на китобiйному суднi й довгий час вiдчував гостру нестачу води. А за останнi чотирнадцять чи п’ятнадцять годин я не мав у ротi жодноi краплi вологи й не поспав навiть кiлька хвилин. Якщо не рахувати сухарiв, то мiй припас харчiв складався переважно iз засоленого м’яса, що розбуджувало нестерпну спрагу; баранину я втратив, а з сухарiв не мав нiякоi користi – твердi, мов камiнь, вони не пролiзли б крiзь мое розпухле й пересохле горло. Мене тiпала жахлива лихоманка, i я почував себе тяжкохворим. Це пояснить, чому пiсля останньоi прикроi невдачi з фосфорними сiрниками я на кiлька годин запав у цiлковитий розпач та безнадiю, перш нiж менi сяйнула думка, що я обстежив лише один бiк папiрця. Не стану описувати, яка лють мене розiбрала (бо я справдi був у страшному гнiвi), коли я раптом зрозумiв, якоi непрощенноi помилки припустився.

Сама по собi моя похибка не мала б особливоi ваги, якби з дурного розуму я не пiддався першому пориву: побачивши, що на папiрцi нiчого не написано, я, мов дитина, роздратовано подер його на клаптики й викинув невiдомо куди.

Найскладнiшу частину завдання я розв’язав завдяки кмiтливостi Тигра. Знайшовши пiсля тривалих пошукiв дрiбнесенький клаптик записки, я тицьнув його собацi пiд нiс i спробував пояснити йому, що вiн повинен принести менi решту цидулки. На мое здивування (бо я нiколи не навчав свого собаку тих трюкiв, якими славиться його порода), вiн, здавалося, вiдразу зрозумiв, чого я вiд нього хочу, й, кiлька секунд понишпоривши навколо, принiс менi другий клаптик, значно бiльший за той, який знайшов я. Вiддавши менi свою знахiдку, пес почав тертися носом об мою руку – здавалося, вiн чекав похвали за виконання наказу. Я погладив його по головi, й вiн негайно вирушив на подальшi пошуки. Цього разу вiн шукав кiлька хвилин, зате коли повернувся, то принiс у зубах досить великий клапоть паперу, завдяки якому я склав докупи всю цидулку – як з’ясувалося, я порвав ii лише на три частини. На мое щастя, менi легко вдалося зiбрати тi крихти фосфору, якi ще лишилися – допомогло те, що вони тьмяно свiтилися. Невдачi навчили мене обережностi, й тепер я згаяв певний час на роздуми, обмiзковуючи, як дiяти далi. Вельми ймовiрно, що на тому боцi, якого я не оглянув, е написаний текст – але як менi тепер знайти, де той бiк? Хоча я й зумiв у темрявi стулити клаптi докупи, проте це не давало вiдповiдi на мое запитання; я знав тiльки, що слова (якщо вони там е) мiстяться по один бiк цидулки i стуленi так, як iх було написано. Права на помилку я бiльше не мав, бо того фосфору, який менi пощастило зiбрати, вочевидь уже не вистачить для третьоi спроби, якби й друга завершилася невдачею. Як i першого разу, я поклав аркушик на книжку й кiлька хвилин сидiв, знову й знову зважуючи можливi варiанти. Нарештi менi спало на думку, що списана сторона паперу мае на своiй поверхнi нерiвностi i не виключено, що iх можна вiдчути на дотик. Я вирiшив здiйснити такий дослiд i обережно провiв пальцем по аркушу, але не вiдчув нiчого; тодi я перевернув клаптики, знову стулив iх докупи на книжцi й став обережно водити по них пучкою, коли раптом розрiзнив ледь видиме, але помiтне свiтiння, що рухалося за моiм пальцем. Я зрозумiв, що воно виходить вiд дрiбнесеньких часточок фосфору, якi лишилися на паперi пiсля моеi першоi спроби. Отже слова – якщо з’ясуеться, що вони все-таки iснують, – слiд шукати на протилежному боцi аркуша. Я знову перевернув цидулку й проробив ту саму операцiю, що й при першiй спробi. Коли я розтер дрiбки фосфору, знову, як i ранiше, виникло свiтiння, i тепер я виразно побачив кiлька рядкiв, написаних крупним почерком i, як менi здалося, червоним чорнилом. Свiтло було достатньо яскраве, але вмить погасло. I все ж якби я не був такий збуджений, менi вистачило б часу, щоб прочитати всi три фрази – бо iх було там три, це я добре помiтив. Але палке бажання схопити поглядом усе водночас завадило менi, i я зумiв прочитати лише шiсть останнiх слiв: «…кров’ю. Сиди тихо, якщо хочеш жити».

Коли б я навiть устиг прочитати весь текст цидулки, коли б я знав змiст застереження, що його намагався передати менi в такий спосiб мiй друг, застереження, в якому, мабуть, iшлося про нечуванi й страшнi подii, то й у такому разi – я твердо в цьому переконаний – я не пережив би й десятоi частки того болiсного й незбагненного жаху, який навiяв менi похапцем схоплений уривок невiдомого грiзного попередження. А тут iще слово «кров» – слово, страшнiше за всi слова, слово одвiку насичене таемничiстю, жахом, стражданням… I яку потрiйну силу несло воно в собi тепер (хоча й вiдiрване вiд попереднiх слiв, що прояснили б його й надали йому чiткого змiсту), як холодно й тяжко падали його загадковi звуки крiзь непроглядну чорноту моеi в’язницi в найдальшi закутнi моеi душi!

Звичайно ж, у Огастеса були вагомi причини остерегти, щоб я нiкуди не потикався зi свого сховку, i я робив тисячi припущень, намагаючись угадати, в чому тут рiч, але таемниця залишалася таемницею, i я не мiг придумати жодного вiрогiдного пояснення. Як тiльки я повернувся зi своеi останньоi подорожi до люка i до того, як моя увага переключилася на дивну поведiнку Тигра, я вирiшив зробити все вiд мене залежне, аби дати знати про себе людям на палубi, а якби це не вдалося, то я збирався спробувати прорiзати вихiд назовнi крiзь нижню палубу. Напiвупевненiсть у тому, що в разi крайньоi потреби я зумiю здiйснити один з цих намiрiв, надавала менi мужностi терпiти всi невигоди свого ув’язнення (iнакше мужнiсть покинула б мене). Але кiлька слiв, що iх я зумiв прочитати, позбавили мене обох останнiх надiй, i тепер я вперше осягнув усю безвихiдь свого становища. Мене опанував такий чорний розпач, що я знову впав на матрац i близько доби пролежав у повному зацiпенiннi, приходячи до тями лише на короткi промiжки часу.

Кiнець кiнцем я знову очуняв i заглибився в роздуми про те, що мене незабаром чекае. Ще з добу я, може, й проживу без питноi води, але довше менi не витримати. В першi днi свого добровiльного ув’язнення я залюбки прикладався до мiцних трункiв, якими щедро постачив мене Огастес, але вони тiльки збуджували нерви, анiтрохи не тамуючи спрагу. Тепер у мене залишилося десь зо чверть пiнти персикового лiкеру, але мiй шлунок рiшуче повставав проти нього. Усю ковбасу я з’iв, вiд шинки менi зостався малий шматочок шкiри, а сухарi пожер Тигр, за винятком одного, вiд якого збереглося кiлька крихiтних огризкiв. На додачу до моiх прикростей мене ще й мучили напади гострого головного болю, що супроводжувалися маячнею, яка тривала, майже не уриваючись, вiдтодi, як я вперше поринув у важкий сон. Ось уже кiлька годин я дихав над силу, i з кожним вдихом груди пронизував спазматичний бiль. Але була ще одна обставина, яка вселяла менi глибокий неспокiй, обставина зовсiм iншого роду, i саме ii тривожнi наслiдки примусили мене побороти зацiпенiння й пiдвестися з матраца. Я маю на увазi незвичайну поведiнку пса.

Перемiну в ньому я помiтив ще тодi, як востанне розтирав на паперi фосфор. Коли я почав совати туди-сюди рукою, вiн тицьнувся в неi носом i тихо загарчав; але я був тодi надто збуджений, щоб звернути увагу на таку дрiбницю. Незабаром по тому, як ви пам’ятаете, я впав на матрац i поринув у майже летаргiчний сон. Проте через якийсь час я почув у себе над вухом нiби сичання i збагнув, що цей звук вихоплюеться з пащi в Тигра. Вiн тяжко сапав i хрипiв, опанований диким збудженням, його зiницi люто палахкотiли в темрявi. Коли я до нього заговорив, вiн вiдповiв менi тихим гарчанням, потiм притих. Я знову запав у зацiпенiння й пробудився вiд того самого. Це повторювалося три або й чотири рази, аж поки Тигрова поведiнка навiяла менi такий жах, що я зовсiм оговтався. Тепер собака лежав бiля самого виходу з ящика, погрозливо, хоч i неголосно, гарчав i клацав зубами, так нiби його вхопили корчi. Я не мав найменшого сумнiву в тому, що вiн сказився вiд спраги й затхлого повiтря в трюмi, i я зовсiм не уявляв, як менi повестися. Думка про те, щоб убити його, була менi нестерпна, i все ж таки це здавалося абсолютно необхiдним для моеi безпеки. Я виразно бачив його очi, втупленi в мене, – в них палахкотiла вiдверта ворожiсть, i я щохвилини чекав його нападу. Кiнець кiнцем я не мiг далi витримати неймовiрноi перенапруги й поклав вибратися з ящика хай там що, навiть через труп свого улюбленого пса, якби вiн приневолив мене до цього. Щоб вибратися назовнi, я так чи так мусив би через нього переступити, а вiн уже, здавалося, розгадав моi намiри – пiдвiвся, спершись на переднi лапи (я помiтив це з того, як змiнилося положення його очей), i ощирив бiлi iкла, якi можна було розгледiти навiть у темрявi. Я взяв рештки шкiри вiд шинки, пляшку з персиковим лiкером, великий кухонний нiж, залишений менi Огастесом, притиснув це все до себе, потiм якомога щiльнiше закутався в плащ i посунув до виходу. Та тiльки-но я зрушив з мiсця, як пес люто загарчав i стрибнув на мене, намагаючись учепитися в горло. Всiею своею вагою вiн ударив мене в праве плече, i я звалився на лiвий бiк, а розлючений пес перестрибнув через мене. Я зiп’явся навколiшки й зарився головою в ковдри – вони мене i врятували вiд другого шаленого нападу, коли гострi iкла мiцно зiмкнулися на грубiй вовнянiй; тканинi, що обгортала мою шию, але, на щастя, не змогли ii прокусити. Я опинився пiд собакою – ще мить, i я не змiг би вибратися з-пiд нього живим. Розпач додав менi сили, i я спромiгся пiдвестися на ноги i струсити собаку з себе. Водночас я стягнув ковдри з матраца, накинув iх на пса, i перш нiж вiн устиг iз них виплутатися, я вискочив з ящика й зачинив за собою дверцята, врятувавшись у такий спосiб вiд його переслiдування. Пiд час сутички я впустив шкiру вiд шинки, i тепер усi моi припаси обмежувалися чверткою пiнти лiкеру. Як тiльки думка про це дiйшла до моеi свiдомостi, я повiвся так, як iнодi поводяться за подiбних обставин малi зiпсутi дiти – пiднiс пляшку до рота, вихилив ii до останньоi краплi й спересердя пожбурив на пiдлогу.

Та не встигло завмерти вiдлуння вiд брязкоту розбитоi пляшки, як я почув свое iм’я – хтось промовляв його з того боку, де мiстився матроський кубрик, наполегливим, але приглушеним голосом. Настiльки несподiваним був для мене подiбний звук, так напружилися всi моi почуття, що я не змiг вiдгукнутися, хоч i пробував. Я цiлком утратив дар мови, i мене опанував моторошний страх на думку про те, що мiй друг упевниться в моiй смертi й повернеться на палубу, не ставши далi мене шукати; я стояв, випроставшись мiж клiтями бiля входу до свого ящика, здригаючись усiм тiлом, хапаючи ротом повiтря i марно силкуючись видушити з себе бодай якийсь звук. Навiть якби мое життя тисячу разiв залежало вiд того, вдасться чи не вдасться менi промовити хоч одне слово, в ту мить я не змiг би видобути його з себе. Десь попереду, мiж ящиками, почулося шарудiння. Воно стихало, стихало i майже зовсiм завмерло. Чи забуду я коли-небудь, якi почуття заполонили мене в тi хвилини? Вiн iде геть… Мiй друг, мiй товариш, вiд якого я мав право сподiватися порятунку… вiн iде геть… вiн покине мене… вiн пiшов! Вiн мене залишив, щоб я помер тут ганебною смертю, випустив дух у найжахливiшiй i найгидшiй з усiх можливих темниць… а одне ж тiльки слово, один короткий звук урятували б мене… i ось цього единого звуку я не можу промовити! я певен, що терпiв у тi хвилини муки, в тисячу разiв жахливiшi вiд смертноi агонii. Голова в мене запаморочилась, свiдомiсть затьмарилась, i я впав, ударившись об край ящика.

Коли я падав, кухонний нiж вислизнув у мене з-за пояса i з дзенькотом упав на пiдлогу. Найчудовiша мелодiя нiколи не видалася б менi солодкозвучнiшою! З напруженою тривогою чекав я, почув чи не почув Огастес дзенькiт ножа, бо я знав, що людина, яка промовляла мое iм’я, могла бути тiльки Огастесом, моiм другом. Кiлька хвилин нiщо не порушувало тишi. Аж нарештi до мене долинуло слово: «Артуре!», повторене тихим, невпевненим пошептом. Вiдроджена надiя вмить повернула менi втрачену мову, i я загорлав на повну силу своiх легень:

– Огастесе! Огастесе!

– Цить! Замовкни ради бога! – вiдказав вiн тремтячим вiд хвилювання голосом. – Зараз я до тебе прийду. Ось тiльки проберуся мiж ящиками.

Минуло чимало часу, поки вiн повiльно просувався мiж стосами корабельного вантажу, i кожна мить видавалася менi вiчнiстю. Нарештi я вiдчув його долоню на своему плечi, й у ту ж таки хвилину вiн пiднiс менi до губiв пляшку з водою. Лише тi, кому пощастило врятуватися з могили, або тi, хто пережив нестерпнi муки спраги за обставин, не легших, анiж обставини, якi супроводжували мене в моiй похмурiй темницi, – лише тi можуть уявити собi, яке неземне блаженство спiзнав я, зробивши один протяжний ковток найчудеснiшоi рiдини на свiтi.

Коли я почасти втамував спрагу, Огастес дiстав з кишенi три або чотири холоднi варенi картоплини, якi я жадiбно зжер. Вiн принiс також iз собою потайний лiхтар, i його тепле свiтло принесло менi, мабуть, не меншу втiху, нiж харчi та питна вода. Проте я згорав вiд нетерпiння довiдатися про причину такоi тривалоi вiдсутностi свого друга, й Огастес заходився розповiдати менi, що ж сталося на борту корабля, поки я сидiв, добровiльно ув’язнений у його тюрмi.




Роздiл четвертий


Я правильно визначив, що бриг знявся з якоря приблизно через годину пiсля того, як Огастес залишив менi годинника. То було дванадцяте червня. Нагадаю, що до вiдплиття я пробув у трюмi вже три днi; протягом усього того часу на борту панувала бiганина, люди постiйно вешталися туди-сюди, постiйно заходячи i до кают-компанii, i до окремих кают, а отже, Огастес не мав найменшоi змоги мене провiдати, не ризикуючи, що таемницю нашого люка буде розкрито. А коли нарештi вiн зумiв зазирнути до трюму, я його запевнив, що влаштувався чудово, й тому наступними двома днями вiн мало турбувався за мою персону – хоча й шукав нагоди спуститися в трюм. Така нагода трапилася лише на четвертий день. Кiлька разiв за цей час вiн поривався розповiсти батьковi про нашу витiвку й визволити мене з добровiльноi темницi, але ми все ще недалеко вiдiйшли вiд Нантакета, i з деяких слiв, зронених капiтаном Барнардом, його син мав усi пiдстави припустити, що той негайно поверне судно назад, як тiльки виявить мене на борту. Зрештою, в Огастеса – так вiн менi пояснив – не виникло найменшоi пiдозри, що я чогось потребую, до того ж вiн знав, що в разi нагальноi потреби я про себе повiдомлю, постукавши в ляду чи якось так. Отже, добре все обмiркувавши, вiн вирiшив, що менi лiпше залишатися там, де я е, аж поки йому випаде нагода вiдвiдати мене непомiченим. Така нагода, як я вже згадував, трапилася лише на четвертий день пiсля того, як вiн принiс менi годинника, а на сьомий день мого перебування в трюмi. Того разу Огастес спустився вниз, не взявши з собою нi води, нi провiзii, маючи намiр просто покликати мене до люка, а вже потiм пiднятися в каюту й звiдти передати менi припаси. Коли вiн зiйшов у трюм, то вiдразу почув гучне хропiння i зрозумiв, що я мiцно сплю. Прикинувши, коли це могло бути, я дiйшов висновку, що саме тодi я спав першим тяжким сном, потому як повернувся вiд люка з годинником, а отже, я не прокидався принаймнi понад три доби. Тепер я знаю i зi свого недавнього досвiду, i з розповiдей бувалих людей, наскiльки сильну снотворну дiю виявляють смердючi випари риб’ячого жиру в закритому примiщеннi, i коли думаю про жахливi умови трюму, в яких я так довго перебував, i про дуже довгий термiн, протягом якого бриг використовували для китобiйного промислу, я бiльше схильний дивуватися з того, що, заснувши тодi, я взагалi прокинувся, анiж iз того, що проспав без перерви вказаний вище час.

Спершу Огастес покликав мене пошепки, не закриваючи люка, але я не вiдповiв, i тодi вiн опустив ляду й покликав мене голоснiше, далi на весь голос – але я хропiв, не прокидаючись. Вiн не знав, як йому бути. Пробиратися до мого ящика крiзь завалений усякою всячиною трюм забрало б у нього чимало часу, а тим часом капiтан Барнард мiг би помiтити його вiдсутнiсть, адже батько мав звичай щохвилини користатися з послуг сина, доручаючи йому впорядковувати та переписувати дiловi папери, пов’язанi з рейсом. Отже, тверезо обмiркувавши становище, Огастес вирiшив пiднятися в каюту й почекати iншоi нагоди. Вiн тим менше вагався, йдучи на це рiшення, що спав я, як здавалося, цiлком здоровим сном, i в нього не було пiдстав припускати, що я терпiв незручностi вiд свого ув’язнення. Щойно Огастес обмiркував згадане вище рiшення, як його увагу привернула метушня та крики, що долинали, як йому видалося, з кают-компанii. Вiн скоренько прошмигнув у люк, опустив ляду й розчинив дверi своеi каюти. Та не встиг вiн переступити через порiг, як майже в обличчя йому пальнули з пiстолета, i в ту саму мить його повалив з нiг удар вимбовкою.

Чиясь дужа рука притисла мого товариша до пiдлоги, здавивши йому горло; i все ж вiн мiг бачити, що вiдбувалося навкруг нього. Його батько зi спутаними руками й ногами лежав униз головою на приступках трапа, який вiв у кают-компанiю – кров тугим струменем цебенiла з глибокоi рани у нього в лобi. Вiн мовчав i, певно, був при смертi. Над капiтаном Барнардом нахилився його перший помiчник, дивлячись на нього з диявольською посмiшкою; вiн холоднокровно обнишпорив кишенi вмирущого, дiставши звiдти великого гамана i хронометр. Семеро з команди (серед них був i кок-негр) шастали по каютах з лiвого борту, де швидко озброiлися рушницями та набоями. Крiм Огастеса й капiтана Барнарда, в каюткомпанii було дев’ятеро чоловiкiв – i то найвiдчайдушнiшi головорiзи з корабельноi команди. Далi негiдники вискочили на палубу, забравши мого друга з собою (перед тим вони зв’язали йому руки за спиною). Вся банда кинулася на бак до матроського кубрика, дверi до якого були замкненi. Бiля них стояли двое заколотникiв iз сокирами, ще двое вартували бiля головного люка. Помiчник капiтана гучно викрикнув: «Гей ви там, унизу, чуете? Ану, вилазьте по одному – i без витребеньок!» Через кiлька хвилин з’явився перший охочий – то був англiець, який найнявся на корабель матросом-чорноробом; вiн жалiбно плакав i благав помiчника капiтана пощадити йому життя. У вiдповiдь вiн дiстав удар сокирою по головi. Бiдолаха впав на палубу, навiть не застогнавши, а чорношкiрий кок узяв його на руки, мов дитину, й точно розрахованим рухом викинув за борт. Матроси, якi лишилися внизу, почули глухий звук удару та сплеск води; тепер нi погрозами, нi обiцянками неможливо було примусити iх пiднятися на палубу, i тодi хтось запропонував викурити iх звiдти, пiсля чого вiдразу кiлька людей вискочили на палубу, й Огастесовi на мить видалося, що вони можуть здолати заколотникiв. Але тим пощастило надiйно зачинити кришку люка, i з кубрика встигли вискочити лише шiсть матросiв. Тi шестеро не мали зброi й поступалися ворогам у числi, отож пiсля короткоi сутички iм довелося здатися. Помiчник капiтана пообiцяв iх помилувати – з тим, безперечно, щоб заохотити матросiв, якi залишилися внизу, здатися теж, адже вони добре чули кожне слово, мовлене на палубi. Результат пiдтвердив передбачливiсть помiчника капiтана, пiдтвердилася i його диявольська жорстокiсть. Незабаром усi, хто ще лишався в кубрику, погодилися здатись, i по одному стали пiдiйматися нагору; iх негайно зв’язували й укладали горiчерева в один ряд iз першими шiстьма – отже, Огастесовi було легко пiдрахувати, скiльки матросiв не брали участi в заколотi. Їх виявилося двадцять сiм.

Потiм почалася страхiтлива рiзанина. Зв’язаних матросiв тягли волоком до трапа, де стояв чорний кок. Вiн бив кожну жертву сокирою по головi, а iншi заколотники скидали вбитого за борт. У такий спосiб загинуло двадцять два чоловiки, й Огастес уже вважав себе мертвим, чекаючи, що ось-ось настане i його черга. Але мерзотники чи то втомилися, чи то вiдчули огиду до своеi кривавоi працi, бо розправу над моiм другом та ще чотирма бранцями, якi лежали зв’язанi на палубi, тимчасово вiдклали; помiчник капiтана звелiв принести рому, й уся ватага зарiзяк розпочала пиятику, яка тривала до заходу сонця. Потiм вони засперечалися, що робити iз тими, хто залишився живий, – бiдолахи лежали не далi як за чотири кроки вiд п’яноi банди i чули кожне слово. Перепившись, заколотники, здавалося, полагiднiли. Деякi з них навiть запропонували визволити бранцiв, поставивши iм за умову, щоб вони приедналися до заколоту й узяли участь у розподiлi здобичi. Одначе чорний кок (а то був у всiх вiдношеннях справжнiй диявол, i, мабуть, вiн впливав на iнших заколотникiв не менше, нiж сам помiчник капiтана, а може, й бiльше) не бажав навiть слухати таких пропозицiй i не раз поривався довершити криваву оргiю бiля трапа. На щастя, вiн так нализався, що його досить легко стримували менш кровожерливi приятелi, серед яких був i матрос-лотовий, вiдомий пiд iм’ям Дiрка Петерса. Цей чоловiк був син iндiанки з племенi упшарокiв, яке живе в неприступних Скелястих горах, поблизу витоку Мiссурi. Його батько, здаеться, торгував хутром чи принаймнi був пов’язаний з iндiанськими факторiями на рiчцi Льюiса. Такоi лютоi пики, як у Дiрка Петерса, менi не доводилося бачити нi в кого. Вiн був коротун (мав не бiльше як чотири фути вiсiм дюймiв на зрiст), але збудований як Геркулес. Зокрема долонi в нього були такi масивнi й широкi, що мало скидалися на людськi руки. Його руки й ноги були якось по-дивному викривленi, здавалося, не згиналися анi в лiктях, анi в колiнах. Голова виглядала теж недоладною: величезна, з увiгнутим тiм’ям (як у бiльшостi негрiв) i зовсiм лиса. Ховаючи цю фiзичну ваду, спричинену аж нiяк не старечим вiком, вiн звичайно носив перуку, виготовлену з будьякоi шкури, що трапляла йому пiд руку, – чи була то шкура спанiеля, чи шкура ведмедя-грiзлi. В тi часи, про якi йдеться, вiн носив на головi клапоть ведмежоi шкури, який надавав ще бiльшоi лютостi його обличчю, позначеному типовими рисами упшарокiв. Його рот розтягувався майже вiд вуха до вуха; губи були тонкi i, здавалося, зовсiм не згиналися, як i iншi частини тiла, отож обличчя завжди зберiгало незмiнний вираз, незалежно вiд почуттiв, якi вiн переживав. Щоб уявити собi цей вираз, слiд узяти до уваги довгi зуби – вони стирчали з рота й нiколи не затулялися губами навiть почасти. При першому побiжному поглядi на цього чоловiка можна було подумати, що вiн корчиться з реготу, але той, хто придивлявся до нього пильнiше, здригався вiд жаху, переконавшися, що коли це й справдi веселощi, то якiсь диявольськi. Про це чудернацьке створiння розповiдалося чимало анекдотiв серед моряцького люду Нантакета. В тих анекдотах вiддавали належне його надзвичайнiй силi, яка проявлялася особливо тодi, коли вiн був у збудженому станi, але в багатьох обiгравався сумнiв у його здоровому розумi. Ну, а на борту «Дельфiна» пiд час заколоту вiн був предметом загальних глузiв i нiчого бiльше. Я придiлив стiльки уваги Дiрковi Петерсу лише тому, що хоч у нього й було люте обличчя, проте саме вiн допомiг Огастесовi врятуватися вiд смертi, до того ж менi не раз iще доведеться згадувати його в ходi моеi розповiдi, яка – вважаю за потрiбне тут зауважити – у своiх останнiх частинах мiститиме пригоди, зовсiм несумiснi з цариною людського досвiду i через те дуже й дуже малоправдоподiбнi, отож я розповiдатиму далi без найменшоi надii на те, що менi повiрять, але твердо переконаний, що час i розвиток науки коли-небудь пiдтвердять найважливiшi i найменш вiрогiднi з моiх спостережень.

Пiсля тривалих вагань i двох або трьох запеклих суперечок було нарештi вирiшено посадити всiх бранцiв (за винятком Огастеса, бо Петерс мовби жартома, але наполегливо зажадав, щоб вiн залишився при ньому як писар) у малу шлюпку i пустити за водою. Помiчник капiтана спустився в кают-компанiю з’ясувати, чи ще живий капiтан Барнард – бо його, як ви пам’ятаете, заколотники покинули там, коли вибiгли на палубу. Незабаром з’явилися обидва – капiтан був блiдий як смерть, але вже трохи оклигав вiд рани. Ледь чутним голосом звернувся вiн до своiх матросiв, просячи не кидати його в морi, а повернутися до виконання своiх обов’язкiв, пообiцявши висадити iх там, де вони побажають, i не вiддавати iх до рук правосуддя. Але з тим самим успiхом вiн мiг би звернутися до вiтру. Двое розбишак пiдхопили його пiд руки i штовхнули через борт у шлюпку, яку спустили на воду, поки помiчник ходив до кают-компанii. Чотирьом матросам, якi лежали на палубi, розв’язали руки й ноги i звелiли лiзти в шлюпку за капiтаном, що вони зробили без найменшоi спроби до опору, але Огастеса залишили туго зв’язаним, хоча вiн шалено пручався й благав тiльки одного: щоб йому дали змогу бодай попрощатися з бiдолашним батьком. У шлюпку передали жменю морських сухарiв та глек iз водою, але нещаснi не мали нi щогли, нi вiтрила, нi весел, нi компаса.

Кiлька хвилин, поки заколотники вiдбували нараду, шлюпка йшла на буксирi за кормою, потiм линву обрубали. Тим часом настала нiч, – в небi не було нi мiсяця, нi зiрок, – море бурунилося короткими й грiзними хвилями, хоча вiтер вiяв помiрний. Шлюпка вмить зникла з виду, й дарма було сподiватися на порятунок нещасливцiв, якi в нiй були.

Правда, сталося це на 35°30? пiвнiчноi широти й 61°20? захiдноi довготи, тобто не дуже далеко вiд Бермудських островiв. Тому Огастес тiшив себе надiею, що шлюпка або дiстанеться до суходолу, або пiдiйде до острова достатньо близько й перестрiне яке-небудь судно.

Потiм на бриговi пiдняли всi вiтрила, й вiн лiг на попереднiй курс, на пiвденний захiд, – заколотники, наскiльки мiг зрозумiти з iхнiх балачок Огастес, замислили пiратську експедицiю, збираючись захопити яке-небудь судно, що йтиме з островiв Зеленого Мису в Пуерто-Рико. На мого друга нiхто не звертав уваги. Руки й ноги йому розв’язали й дозволили перебувати на носi корабля, проте пiдходити до кают-компанii заборонили. Дiрк Петерс ставився до нього майже по-доброму, а якось навiть урятував його вiд лютого кока. Проте становище Огастеса було вельми ненадiйне; заколотники безпробудно пиячили, i покладатися на iхнiй добрий настрiй чи байдужiсть до нього не можна було. Але найдужче тривожило Огастеса те, що вiн не мiг прийти на помiч менi; так вiн сказав, i я не маю найменших пiдстав сумнiватися в щиростi його дружби. Не раз вiн уже збирався розкрити заколотникам таемницю мого перебування на борту корабля, але його стримувала почасти згадка про звiрячi розправи, свiдком яких йому довелося бути, а почасти надiя, що незабаром випаде нагода полегшити мое становище. Вiн постiйно чатував на таку нагоду, та хоч як вiн пильнував, вона трапилася йому аж через три днi пiсля того, як заколотники покинули у вiдкритому морi шлюпку з бранцями. В нiч на четвертий день зi сходу налетiв шторм, i всiх матросiв викликали на палубу згортати вiтрила. Скориставшися з метушнi, Огастес непомiтно спустився вниз i проник у свою каюту. Яким же було його горе i як вiн ужахнувся, коли побачив, що каюту перетворили на склад харчових припасiв та всiлякого корабельного начиння, що сюди ж таки, звiльняючи мiсце для якоiсь скринi, перетягли старий якiрний ланцюг у кiлька сажнiв завдовжки, – ранiше вiн лежав пiд трапом, який вiв до кают-компанii, – i придавили ним ляду, що затуляла вхiд до люка! Зсунути з мiсця ланцюг, не виявивши себе, було неможливо, й Огастес поспiшив вернутися на палубу. Коли вiн з’явився нагорi, помiчник капiтана схопив його за горло й зажадав вiдповiдi, чого вiн заходив до каюти, й уже хотiв був перекинути його через лiвий фальшборт, але втрутився Дiрк Петерс i знову врятував Огастесовi життя. Але мого друга закували в наручники (яких на борту було кiлька) i мiцно спутали йому ноги. Потiм Огастеса вiдтягли в матроський кубрик i кинули на нижню койку, яка прилягала до перегородки бака, зi словами, що нога його бiльше не ступить на палубу, «поки бриг називаеться бригом». Так висловився кок, котрий пожбурив його на койку, i навряд чи можна вгадати, яке точне значення уклав вiн у свою фразу. Одначе та пригода, як незабаром з’ясуеться, сприяла моему визволенню.




Роздiл п’ятий


Коли кок пiшов, Огастес на кiлька хвилин поринув у розпач, не сподiваючись вибратися звiдти живим. Вiн вирiшив розповiсти про мое становище першiй же людинi, яка до нього прийде, подумавши, що лiпше менi пiти на ризик i потрапити в полон до заколотникiв, анiж померти вiд спраги в трюмi – бо вiдколи я оселився в своiй темницi, минуло вже десять днiв, а води в моему глеку вистачило б днiв на чотири, не бiльше. Поки Огастес сушив собi голову, як зi мною бути, йому раптом спало на думку спробувати налагодити зi мною зв’язок через головний трюм. За iнших обставин труднощi та небезпеки подiбного задуму примусили б його вiдступитися; але тепер за будь-якого розвитку подiй у нього самого лишалося дуже мало шансiв вижити, а отже, вiн не мав чого втрачати i весь вiддався здiйсненню свого плану.

Першою завадою були наручники. Спочатку Огастесовi здалося, що звiльнитися вiд них не пощастить, i вiн засмутився, що вже на самому початку виникла неподоланна перешкода; але, як з’ясувалося при уважнiшому обстеженнi, наручники досить легко було скинути й у разi потреби надягти знову, протягуючи крiзь браслети стиснутi долонi – цей тип наручникiв вочевидь не годився для пiдлiткiв, чиi тонкi кiстки мають до того ж неабияку пружнiсть. Далi Огастес розв’язав собi ноги, залишивши на мотузцi зашморг, щоб швидко затягти його в разi чиеiсь появи, i став пильно роздивлятися перегородку, бiля якоi стояла койка. Вiн переконався, що в цих м’яких соснових дошках завтовшки з дюйм проробити отвiр буде неважко. У цю мить iз трапа, який вiв на бак, почувся голос, i мiй друг ледве встиг просунути праву руку в наручник (лiвого браслета вiн не скидав) i затягти мотузку зашморгом у себе на щиколотках, як прийшов Дiрк Петерс у супроводi Тигра, який негайно стрибнув на койку й улiгся на нiй. Собаку привiв на борт корабля Огастес, знаючи мою глибоку прихильнiсть до цього пса i гадаючи, що менi буде приемно мати його бiля себе пiд час подорожi. Вiн пiшов по собаку до мене додому зразу пiсля того, як оселив мене в трюмi, але забув менi про це сказати, коли принiс годинника. Вiдколи стався заколот, Огастес Тигра не бачив i думав, що його вже нема живого, що котрийсь негiдник iз банди помiчника капiтана викинув пса за борт. Як згодом з’ясувалося, Тигр залiз пiд шлюпку i забився в таку щiлину, що вибратися назад без сторонньоi допомоги не мiг. Випустив його звiдти Петерс i, проявивши доброту, яку мiй друг зумiв належно оцiнити, привiв собаку в кубрик, щоб Огастесовi була компанiя; Петерс також принiс йому кусень солонини, кiлька картоплин та кухоль з водою i повернувся на палубу, пообiцявши завтра прийти й принести чогось iстiвного бiльше.

Коли вiн пiшов, Огастес звiльнив з наручникiв обидвi руки i розв’язав ноги. Потiм вiдкинув узголiв’я матраца, на якому лежав, i складаним ножиком (бо негiдники не визнали за потрiбне обшукати мого товариша) почав перерiзати дошку в перегородцi майже впритул до настилу койки. Це мiсце вiн обрав iз тих мiркувань, що якби раптом прийшов хто-небудь i урвав його роботу, вiн змiг би швидко сховати слiди своiх трудiв, опустивши матрац на мiсце. Втiм, решту дня нiхто вже бiльше його не потурбував, i до вечора вiн перерiзав дошку. Тут слiд зауважити, що нiхто з матросiв тепер у кубрику не спав, бо пiсля заколоту всi вони отаборилися в кают-компанii, п’ючи вина та бенкетуючи коштом запасiв капiтана Барнарда i придiляючи виконанню своiх матроських обов’язкiв не бiльше уваги, нiж було потрiбно, аби корабель не збився з курсу. Ця обставина виявилася щасливою i для мене, i для Огастеса; бо iнакше вiн би не змiг дiстатися до мене. Але справи йшли так, i мiй друг трудився далi з вiрою в успiх своiх зусиль. Одначе лише перед самим свiтанком вiн перерiзав дошку i в другому мiсцi (приблизно на фут вище вiд першого прорiзу) i в такий спосiб проробив отвiр, який був достатньо широкий, щоб вiн мiг легко пролiзти крiзь нього на нижню палубу. Огастес туди пролiз i без особливих труднощiв дiстався до головного нижнього люка, хоча для цього йому довелося дертися на бочки з-пiд китового жиру, якi громадилися стосами майже до самоi верхньоi палуби, i простору там ледве-ледве вистачало, щоб людина могла пролiзти вперед. Досягши люка, Огастес побачив, що Тигр iде за ним, протискуючись унизу мiж двома рядами бочок. Одначе йти до мене було вже запiзно, дiстатися до мого ящика, перш нiж почне розвиднятися, Огастес не встиг би, бо головна труднiсть полягала в тому, як пробратися крiзь щiльно вкладений вантаж у нижньому трюмi. Тому мiй друг вирiшив повернутись i вiдкласти спробу до наступноi ночi. Але спершу попробував трохи пiдняти ляду, щоб не затримуватися бiля неi, коли прийде сюди завтра. Та не встиг це зробити, як Тигр кинувся до щiлини, почав нюшити повiтря, а потiм протяжно заскавулiв i став дряпати пазурями дошки, нiби сам хотiв зрушити ляду. Його поведiнка переконливо свiдчила, що вiн вiдчув мою присутнiсть у трюмi, й Огастес подумав, що собака напевне мене розшукае, коли спуститься вниз. Ось тодi i спало йому на думку послати менi цидулку iз застереженням, адже було вкрай бажано, щоб я не пробував вибратися нагору, принаймнi за нинiшнiх обставин, а Огастес не мав цiлковитоi впевненостi, зможе чи не зможе побачитися зi мною завтра, як вiн задумав. Подальшi подii пiдтвердили, наскiльки щаслива думка йому тодi сяйнула, бо якби не цидулка, я, безперечно, знайшов би спосiб, хай навiть найвiдчайдушнiший, пiдняти на ноги всю команду, i вельми ймовiрно, що ми обидва поплатилися б за це життям.

Отже, Огастес вирiшив менi написати – але чим i на чому? Насамперед вiн знайшов у себе стару зубочистку й переробив ii на перо, причому навпомацки, бо в мiжпалубному примiщеннi панував чорний морок. Знайшовся й папiр – друга сторiнка пiдробленого листа вiд мiстера Росса. Це був, власне, перший варiант листа, але Огастесовi здалося, що почерк вийшов не досить схожий, i вiн написав другий, а перший, на свое щастя, запхав до кишенi, де вiн тепер надзвичайно до речi й виявився. Бракувало тiльки чорнила, але й тут Огастес швидко знайшов замiну: кiнчиком складаного ножика вiн уколов себе в пучку пальця, бiля самого нiгтя, i звiдти щедро закапала кров, як бувае завжди, коли в тому мiсцi утворюеться ранка. Отже, мiй друг написав цидулку, наскiльки взагалi можна було це зробити в непрогляднiй пiтьмi й за таких обставин. У нiй коротко повiдомлялося, що на кораблi вибухнув заколот; що капiтана Барнарда залишили зi шлюпкою у вiдкритому морi; i що Огастес постараеться якнайскорiше доставити менi iжу та питво, але я в жодному разi не повинен викрити своеi присутностi. Цидулка закiнчувалася такими словами: «я надряпав це кров’ю… Сиди тихо, якщо хочеш жити».

Прив’язавши папiрця до собаки, Огастес спустив мого чотириногого друга по трапу в трюм i поквапився назад у кубрик, де не виявив жодних ознак того, щоб пiд час його вiдсутностi сюди хтось приходив. З метою заховати отвiр у перегородцi, вiн загнав над ним у дошку нiж i повiсив на ньому, як на цвяховi, куртку, яку знайшов у кубрику. Потiм одяг наручники й затягнув ноги мотузкою.

Щойно Огастес закiнчив цi приготування, як прийшов Дiрк Петерс, п’яний, як нiч, але в пречудовому настроi, й принiс моему друговi денний припас провiзii. Вiн складався з дванадцяти великих iрландських печених картоплин та глека з водою. Петерс трохи посидiв на скринi бiля койки, балакаючи всяку всячину про помiчника капiтана та про справи на кораблi. Говорячи, вiн по-чудному смикався, бубонiв щось незрозумiле. В якусь мить Огастес не на жарт перелякався – так дивно поводився його гiсть. Нарештi вiн пiднявся на палубу, пробурмотiвши, що завтра принесе бранцевi добрий обiд. Удень до кубрика зайшли ще два члени команди – гарпунники – в супроводi кока, всi трое п’янi, як смерть. Вони теж, не ховаючись, теревенили про своi намiри, як i Петерс. З’ясувалося, що серед заколотникiв виникли чвари стосовно кiнцевоi мети подорожi й що вони дiйшли згоди лише в одному: напасти на корабель, який iтиме з островiв Зеленого Мису i зустрiчi з яким вони чекали з години на годину. Наскiльки Огастес мiг зрозумiти, заколот вибухнув не лише задля грабунку – головним пiдбурювачем був перший помiчник капiтана, котрий мав якiсь особистi рахунки з капiтаном Барнардом. Тепер, як виявилося, команда розкололася на двi головнi групи: одну очолював помiчник капiтана, другу – кок. Першi були за те, щоб захопити зустрiчний корабель, який би годився для iхньоi мети i, спорядивши його десь на островах Вест-Індii, вийти в пiратське плавання. Друга група, численнiша, куди входив i Дiрк Петерс, доводила, що лiпше йти попереднiм курсом на пiвдень Тихого океану, а там зайнятися або китобiйним промислом, або чимось iще, залежно вiд обставин. Розповiдi Петерса, який часто ходив у цi широти, напевне мали великий успiх серед заколотникiв, якi вагалися мiж невиразними уявленнями про морський розбiй i прагненням до розваг. Петерс розбалакував про те, який новий i захопливий свiт вiдкриеться перед ними на незлiченних островах Тихого океану, як вони втiшатимуться цiлковитою безпекою i свободою вiд усiх обмежень, а особливо нахваляв чудовий клiмат, розкiшне життя i красу та любострасну жагучiсть тамтешнiх жiнок. До одностайноi згоди поки що на кораблi не прийшли, але картини, намальованi лотовим-напiвiндiанцем, заволодiли розпаленою уявою морякiв, i було дуже ймовiрно, що зрештою йому пощастить домогтися свого.

Трое гостей пiшли десь через годину, у той день бiльше нiхто на баку не з’являвся. Огастес пролежав тихо майже до самоi ночi. Потiм визволився вiд наручникiв та мотузки i став готуватися до своеi виправи. На однiй з койок вiн знайшов порожню пляшку й наповнив ii водою з глека, залишеного Петерсом, поклав до кишень холоднi картоплини. На його превелику радiсть, йому трапився також лiхтар з недогарком лойовоi свiчки. Запалити ii мiй друг мiг у будь-яку мить, адже вiн мав коробку фосфорних сiрникiв. Коли зовсiм споночiло, Огастес про всяк випадок склав ковдру на койцi таким чином, щоб можна було подумати, нiби пiд нею лежить людина, i пролiз крiзь отвiр. Опинившись по той бiк перегородки, вiн знову повiсив куртку на нiж, щоб приховати дiрку, а потiм притулив на мiсце випиляний шмат дошки. Тепер вiн був на нижнiй палубi й став пробиратися, як i вчора, помiж верхньою палубою та стосами барил з-пiд китового жиру до головного люка. Дiставшися до нього, вiн запалив недогарок свiчки i спустився в трюм, з великими труднощами протискуючись мiж щiльно укладеним вантажем. Уже через кiлька секунд вiн стривожився, вiдчувши, який нестерпний сморiд i задуха панують у трюмi. Вiн не мiг собi уявити, що я досi живий у такому застояному повiтрi. Мiй товариш кiлька разiв погукав мене на iм’я, але я не вiдповiдав – отже, його побоювання справджувалися. Бриг шалено гойдався, стояв страшенний гуркiт, i немислимо було б розчути в ньому такий слабенький звук, як шум дихання або хропiння. Огастес вiдсунув кришку лiхтаря i, щоразу, як була така змога, намагався пiдняти його високо, аби, побачивши свiтло, я – в разi я був живий – зрозумiв, що наближаеться порятунок. Одначе я не озивався, й припущення про мою смерть поступово перетворювалося в свiдомостi мого друга на впевненiсть. Одначе вiн усе-таки вирiшив пройти, якщо вдасться, до самого ящика й бодай переконатися у слушностi свого здогаду. Вкрай пригнiчений, вiн ще якийсь час протискувався вперед та зрештою побачив, що прохiд перед ним повнiстю завалений i тим шляхом, яким iшов, вiн далi не зможе ступити й кроку. Нездатний бiльше стримувати розпач, Огастес упав посеред тюкiв i заплакав, як дитина. Саме в тi хвилини вiн i почув дзенькiт пляшки, яку я пожбурив на пiдлогу. Ця випадковiсть стала для мене справдi щасливою, бо хоч яка незначуща вона була, саме завдяки iй не обiрвалася волосинка, що на нiй висiло мое життя. Проте не вiдразу довiдався я про все, що сталося в ту нiч. Природна стриманiсть i сором за свою слабкiсть та нерiшучiсть не дозволили Огастесовi вiдразу признатися в тому, в чому згодом спонукало його звiритися менi тiснiше та вiдвертiше спiлкування. Бачачи, що, з огляду на неподоланнi перешкоди, далi пройти вiн не зможе, Огастес вирiшив вiдмовитися вiд намiру побачити мене й негайно повернутися в кубрик. Перш нiж осудити його за це, слiд узяти до уваги тяжкi обставини, якi надзвичайно ускладнювали його становище. Скоро розвидниться, i його вiдсутнiсть у кубрику можуть помiтити; безперечно, так воно й буде, якщо до свiтання вiн не повернеться на свою койку. Свiчка в лiхтарi догорала, а дiстатися до люка в темрявi буде надзвичайно важко. Треба врахувати також, що вiн мав усi пiдстави вважати мене за мертвого, а в такому разi вiн уже нiчим не змiг би допомогти менi, навiть якби дiйшов до ящика, а сам би через те опинився у великiй небезпецi. Вiн знову й знову кликав мене, а я жодного разу не вiдгукнувся. На протязi одинадцяти днiв i ночей я мав рiвно стiльки води, скiльки ii помiщалося в глечику, який вiн менi залишив, – i малоймовiрно, щоб я заощаджував воду на початку свого ув’язнення, адже я мав усi пiдстави сподiватися, що незабаром мене випустять на волю. Атмосфера в трюмi також була для нього – адже досi вiн дихав свiжим морським повiтрям – набагато задушливiшою й нестерпнiшою, анiж видалося менi, коли я тiльки влаштовувався в трюмному ящику; в той час люки були вiдкритi, як i протягом багатьох мiсяцiв до того. До цих мiркувань додайте сцену жахливого кровопролиття, свiдком якоi мiй друг був зовсiм недавно; врахуйте, що вiн перебував у полонi, що вiн страждав, що йому чудом пощастило врятуватися вiд смертi, але й досi його життя висiло на волосинцi, а його становище було незрозумiле й небезпечне, – одне слово, навколо нього склалися обставини, здатнi виснажити i тiло, й душу, – врахуйте все це, мiй читачу, i тодi ви, як i я, поставитеся до його очевидних хитань у дружбi й вiрi з почуттям не гнiву, а радше глибокого смутку.

Дзенькiт розбитоi пляшки Огастес добре почув, але вiн не був певний, що звук долинув iз трюму. Одначе й iскри сумнiву вистачило, аби вiн вирiшив продовжити пошуки. По ящиках вiн видерся майже до середньоi палуби й, обираючи моменти, коли гуркiт хитавицi трохи стихав, став кликати мене на весь голос, цього разу знехтувавши небезпеку того, що його можуть почути на палубi. Як ви, либонь, пам’ятаете, саме тодi я вперше почув його голос, але надто розхвилювався й вiдповiсти йому не мiг. Переконавшись у тому, що виправдалися його найгiршi побоювання, Огастес спустився з ящикiв, маючи намiр негайно вирушити у зворотну путь до бака. Вiн так квапився, що кiлька менших ящикiв скотилися додолу – я почув це торохтiння, як ви, звичайно, пам’ятаете. Вiн уже здолав чималу вiдстань на шляху назад, коли стукiт ножа змусив його завагатися. Мiй друг тут-таки повернувся до тих самих ящикiв, видерся на них i, дочекавшися затишшя, знову гучно мене покликав. Цього разу я вiднайшов голос i змiг йому вiдповiсти. Нестямившись вiд радостi, що я живий, Огастес постановив дiйти до мене, попри всi труднощi й небезпеки. Якось виплутавшись iз лабiринту тюкiв та ящикiв, у якому вiн заблукав, мiй друг нарештi натрапив на щiлину, крiзь яку i пропхався цiною неймовiрних зусиль, i зрештою, геть виснажений та змучений, таки добрався до мого ящика.




Роздiл шостий


Пiд час нашоi зустрiчi бiля мого притулку Огастес устиг повiдомити менi про те, що з ним було, лише в найзагальнiших рисах i тiльки згодом розповiв менi про своi пригоди з усiма подробицями. Вiн боявся, що його вiдсутнiсть помiтять, та i я нетямився вiд нетерплячки якомога швидше покинути ненависну камеру, в якiй стiльки часу був ув’язнений. Ми вирiшили негайно добратися до отвору в перегородцi, який вiн проробив, i там я зачекаю, поки вiн розвiдае, що дiеться нагорi. Нi я, нi Огастес навiть помислити не могли, щоб залишити Тигра тут, у ящику; але ми також не уявляли собi, як з ним бути. Бiдолаха зовсiм затих, i, навiть притуливши вуха до ящика, ми не почули його дихання. Я був переконаний, що собака здох, i вирiшив вiдкрити дверцi ящика. Вiн лежав, випроставшись на всю довжину, в глибокому зацiпенiннi, але живий. Ми не могли втрачати нi хвилини, i все ж таки я не примусив би себе покинути на певну загибель чотириногого друга, який двiчi рятував менi життя. Я повинен був бодай спробувати витягти його звiдси. I ми його потягли – напружуючи всi сили, знемагаючи вiд утоми; не раз Огастесовi доводилося брати величезного пса на руки й перелазити з ним через усiлякi перешкоди – подвиг, на який я, з огляду на велику слабiсть, був нездатний. Зрештою ми таки добралися до отвору в перегородцi; спочатку пролiз у кубрик Огастес, а потiм ми затягли туди й Тигра. Все було гаразд, i ми не забули вознести подячну молитву Боговi за те, що врятував мене вiд неминучоi загибелi. Ми домовилися, що я поки залишуся поблизу отвору, – тодi мiй друг матиме змогу дiлити зi мною свою денну пайку провiзii, а я зможу дихати вiдносно чистим повiтрям.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66793353) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


© В. Шовкун (правонаступниця), переклад украiнською, 1992.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения